«Від 1920-го і приблизно до 1925 року мене цінували дуже високо, — згадував Райх 1951 року в розмові із Куртом Айзлєром, Райховим архіваріусом, який саме складав усний переказ про Фрейда та коло його оточення. — І тоді я відчув ту ворожнечу. Я торкнувся дечого болючого — генітальності. Їм це не сподобалося»{153}. До того часу Райх вважав себе за «істинного й непорушного чемпіона психоаналізу», що цілком й повністю був відданий тому, що Фрейд звав «Ділом». Тепер же він щораз більше починав розуміти, що віддаляється від колег-психоаналітиків через своє уперте наполягання на тому, що кожен повинен зробити своїх пацієнтів беззахисними перед насолодами «беззаперечної примусової капітуляції».
Райх зізнався, що ієрархічне ставлення до нього Віденського товариства психоаналітиків видалося йому задушливим: ніхто, казав він, більше не цікавився справами Амбулаторії, і консервативні аналітики відмовлялися сприймати його чи, по правді, будь-чиї намагання оживити техніку психоаналізу. Він був єдиним, за його словами, хто не боявся розповісти чи опублікувати випадки своїх терапевтичних провалів, чи ж бо кому не бракувало сміливості відстоювати думку, що пацієнтів потрібно відпускати, якщо аналітик відчуває, що не в змозі допомогти їй чи йому. Товариство, скаржився Райх, славилося «кулуарною заздрістю» та «скептицизмом, який паралізував». У результаті його поступово почали сповнювати антагоністичні погляди й настрої. На їхніх зустрічах він поводився, як і сам пізніше визнавав, «як акула у ставку із коропами».
Райх відчував, що він виріс із тих можливостей, які йому пропонувала робота в Амбулаторії, пропускна здатність якої становила лише 250 пацієнтів на рік, і тепер хотів нести своє послання цілому місту, в якому вбачав клінічний макросвіт: «Невроз є масовим захворюванням, — вважав Райх, — інфекцією, що нічим не відрізняється від епідемії»{154}. Він хотів змінити суспільні норми, що формували непотрібні сексуальні рамки, які, на його думку, спричиняли таку масовість захворювання. Якщо Фрейд і вважав себе за Мойсея, то Райх бачив себе у поверненні до невтіленого потенціалу ранніх Фрейдових робіт про лібідо — тим, хто завершить почату Фрейдом подорож до землі обітованої. Як Райх пізніше висловився, Фрейд був «специфічним поєднанням безмежно прогресивної свободи мислителя та професора-джентльмена епохи 1860-х», а також був надто ввічливим, аби дозволити собі уявити світ, в якому нема сексуального психозу — світу, якого, на думку Райха, прагнув би той вільний мислитель, що таївся у Фрейді, світу, який тепер стояв у нього перед очима.
У пошуках нових прибічників, які б компенсували те бракування його ідей, якому він піддався у колі найближчих прибічників Фрейда, Райх подався в політику, де й знайшов нову групу шанувальників. Його власна версія розповіді про політичне пробудження твердить, що момент, коли він осягнув, що революція в плані сексуальних звичаїв могла б призвести й до справжньої політичної революції, був часом драматичного прозріння.
30 січня 1927 року в маленькому австрійському містечку Шаттендорф, що поблизу кордону з Угорщиною, члени правої парламентської групи «Гаймвер» (Ополчення), що асоціювали себе із Християнсько-соціальною партією, увірвалися на з’їзд Соціал-демократичної партії і почали навмання стріляти в людей. Було вбито одного ветерана війни та восьмирічного хлопчика, ще одного шестирічного хлопчика було важко поранено. Через шість місяців у Відні суддя-прихильник правих трьох стрільців виправдав у «всіх злочинах».
Ігнац Зайпель, канцлер Християнсько-соціальної партії, підтримав таке неоднозначне рішення. Однак наступного дня редакція газети, яку випускала Соціал-демократична партія, «Арбайтер-Цайтунґ», оголосила таке виправдання підсудних «грубим порушенням прав, яке рідко, якщо й взагалі колись, зустрічалося в анналах правосуддя». У Відні величезна кількість робітників долучилася до страйку й об’єдналася в організації спонтанної протестної ходи на Рінґ-штрассе — головній артерії кільцевої дороги навколо центру міста. Гуртом вони марширували до площі перед так званим Justizpalast, Палацом Правосуддя. Поліція, якою керували християн-соціалісти, не була готовою до зустрічі з розлюченою юрбою. Спонтанна демонстрація перетворилася у заколот, коли натовп почав жбурляти каміння у вікна залів суду. Люди, прорвавшись крізь поліцейський кордон, пішли на штурм будівлі і в результаті винесли величезні залізні двері палацу. З неозброєних офіцерів поліції просто зірвали їх уніформи, які згодом зачепили до флагштоків й несли по місту, вимахуючи ними, мов трофеями. Чотирьох офіцерів було вбито, судові книги й протоколи вистрілювали з вікон, наче конфеті, а саму будівлю підпалили.