«Того, що від нас вимагає любов, в пута не зодягнути й не залякати, — вигаданий Манном медик, доктор Кроковські, застерігає стосовно небезпеки сексуального обмеження. — Обмежена любов не мертва, вона ще живе у темних, таємничих глибинах, очікуючи втілення. Вона розриває гіпси й пов’язки строгості й з’являється заново, хоча й у перевтіленій формі, яку не впізнати… у формі захворювання!». Почасти припускають, що персонаж Кроковські — це прототип Ґеорґа Ґродека, доктора й романіста, який опублікував лише «Книгу про Ід» (1923), з якої Фрейд і взяв терміни «Ід», а Райх запозичив ідею, що захворювання мали психосоматичний характер. Чи можна припускати, що Манн таки знав Райхові теорії? Кроковські рекомендує своїм пацієнтам нестримне кохання як ліки від сухот, так як і Райх робив із неврозом, й відтак приймає за належне часті сексуальні зв’язки своїх пацієнтів. По палатах закладу пана Кроковські курсує з рук у руки пацієнтів примірник підручника з теорії та практики сексу «Мистецтво зваби» — «твір-експозиція філософії чуттєвої пристрасті».
У статті про свій роман, написаній 1953 року до «The Atlantic Monthly», Манн описує життя в Давосі так: «Це щось на кшталт альтернативного виміру, й там можна за відносно короткий проміжок часу повністю відівчити молоду людину від сучасного й активного життя… Процес лікування завжди займає щонайменше декілька місяців, іноді й декілька років. Але вже після перших шести місяців у головах молодих людей не залишається жодного помислу, окрім як про скороминучий флірт та термометр під язиком. Ще через шість місяців молода людина, у багатьох випадках, взагалі втрачає здатність мислити про щось інше. Вона стає тотально непристосованою до життя на рівнинах». Коли Альберт Ейнштейн відвідав Давос, приїхавши туди з Берліна у березні 1928 (Райх уже полишив оздоровницю), щоб започаткувати там університетські курси, аби хоч чимось зайняти тих знуджених пацієнтів, він звернувся за підказкою до книги Манна. Теоретик відносності, Нобелівський лауреат семирічної давнини, розказував, що теперішнім пацієнтам Давоса бракувало правильного стимулу до одужання. Він описував їх як «експонатів ботанічного саду», схильних до меланхолії. «Випавши на довгий проміжок часу зі світу, що керується дисципліною повсякденної праці, яка гартує волю, і змирившись з роллю здобичі, на яку полює його занедбане здоров’я, [пацієнт] легко втрачає здатність мислити глибоко, а разом з нею і відчуття того, що він ще здатний не втратити самого себе в боротьбі за виживання».
Володіючи розкішшю (чи то будучи нещасним) мати стільки часу на роздуми, Райх пройшов крізь щось на кшталт екзистенційної кризи, проведеної в горах. Лікувальний відпочинок був суворим випробуванням. Йому здавалося, як він писав, що все, у що той вірив і заради чого працював, піддалося сумнівам через нещодавні події у політично поділеній Австрії. «[Моя] перша зустріч із людською ірраціональністю, — так Райх писав про заколоти 15 липня, — була неймовірним шоком. Я не можу уявити, як витримав і не зійшов з розуму. Не забуваймо й про те, що коли це сталося зі мною, я почувався повністю комфортно пристосованим до звичних мисленнєвих поглядів».
Складалося враження, що він опинився в м’ясорубці, писав Райх. Його мізки наче подрібнило на фарш — ніщо вже не мало значення:
«Це можна описати так: зазнавши удару, людина одразу починає визнавати марність науки, безглуздість біологічних учень і те, якими шкідливими для суспільства є погляди та інститути, які досі, в сукупності своїй, видавалися властивими суспільству й самоочевидними. Це щось на кшталт есхатологічного досвіду, який так часто стрічається в патологічних формах шизофренії. Це може навіть надати значення помислу, що шизофренічна форма психічного захворювання регулярно супроводжується роз’яснювальними роздумами про ірраціональність соціальних та політичних звичаїв»{172}.