Станом на 1930 рік професія психоаналітика сягнула точки тотального розкольництва. Того року Фрейд опублікував працю «Невдоволення культурою», яка стверджувала, що цивілізація вимагала від людини пожертви її свободою. Фрейд стверджував, наголошуючи на «радісному песимізмі», що «за оригінальним задумом людина народжується нещасливою». А ось молодші, більш радикальні аналітики, вважали, що таке пригнічення наших природних інстинктів не було умовою, обов’язковою до виконання.
Райх, який поступово ставав ключовою постаттю дисидентського психоаналітичного руху, вважав, що Фрейдове есе було безпосередньою відповіддю на його власні ідеї, особливо це стосувалося його лекції «Профілактика неврозу» (стислого викладу «Функції оргазму»), яку він подав до друку після свого повернення з Радянського Союзу. «Я був тим, — сказав він нескромно Куртові Айзлеру у 1950-х, — хто був «unbehaglich in der Kultur» («незадоволеним» культурою)»{198}.
Насправді, Фрейд почав працювати над книгою ще задовго до того, як Райх виголошував свої промови, але і не можна заперечувати, що Райхові підривні ідеї про оргазм, сформульовані за три роки до того, мали вплив на фінальну тезу Фрейда{199}. У «Невдоволенні культурою» Фрейд відстоював позицію, що фундаментальний конфлікт між первинними людськими інстинктами та накладеними на них суспільними рестрикціями та обмеженнями, які змушують нас жертвувати ними, є одвічно присутнім. Оргазм — це хіба що можливість окинути хоч одним оком людські вольності минулого, як писав Фрейд, немов безпосередньо посилаючись на Райха, і це підштовхує людину до того, аби сприйняти «всепоглинне відчуття задоволення», яке ми переживаємо в статевому коханні, парадигмою для нашого пошуку щастя, але пошук цей є від початку бракованим: «Не буває людини беззахиснішої перед стражданнями й муками, аніж коли вона закохана», — попереджав Фрейд.
«Якщо люди кажуть, що психоаналіз сподівається знайти ліки від невротичних захворювань у вільному “випуску” сексуальності, то це лиш прикре непорозуміння, — стверджував Фрейд, — яке пояснюється людською недалекоглядністю. Проте, з іншого боку, повернення репресованих сексуальних бажань назад до царини свідомого уможливлює контроль над ними».
Фрейд казав Райхові, що це не завдання психоаналізу — змінити світ; його справжня роль, стверджував він, полягала у пристосуванні людей до життя в такому світі, яким він є{200}. Така стратегія пристосування до статусу-кво, зрештою, стане стежкою, якою піде більшість психоаналітиків, але ще тоді багато представників другого покоління аналітиків вважали, що сексуальна лібералізація призведе до різких змін у суспільстві, й погляди свої вони підтримували не словом, а ділом. Улітку 1930-го дві ворожі секти психоаналізу випадково розбили свої табори на протилежних берегах озера Грундльзее, що в Австрії.
Петер Геллер, який ще дитиною проходив сеанси аналізу із Анною Фрейд, подає у своїх мемуарах розповідь-образ того літа. Його мати, яка крутила роман з другом Райха, затятим комуністом Карлом Франком, зналася із багатьма аналітиками-прихильниками лівого крила.
Озеро було місцем паломництва авангардних письменників, акторів, художників і, як пише Геллер, «психоаналітиків лівого крила ліберально-радикального ордену»: «Дорослі потурали збоченій манері показових напівпублічних статевих зв’язків, маргінального проміскуїтету, секс-вечірок та рольових ігор, та й голяка купатися не забували». Геллер описував, як вони «драматизували свою сексуальність й давали абсолютну волю своїй поведінці, намагаючись виставити напоказ опозиційність своєї позиції». Вони «експериментували із самими собою та своєю модерністю аж до самознищення».
Поки на одному березі озера тривав цей фестиваль богемної розпусти, більш пуританські Фрейд та його донька Анна відпочивали на іншому; то було, як Геллер каже, «ортодоксальний й гожий істеблішмент психоаналізу, твердиня мудрості та моральності… візаві банди прогресивних соціоутопістів та сексуально супервільних протагоністів лівого крила психоаналітиків».
Хоча Геллер спала із представником нового покоління аналітиків, але свого сина вона відіслала на аналіз до однієї із завсідниць індустрії; тож в Анни Фрейд в опозиційному таборі був свій маленький шпигун. У своїх тематичних записках вона цитувала дитячий опис Геллера того відпочинку на озері: «Одружені пари там не займаються коханням одне з одним, але дружньо ставляться до інших чоловіків та жінок, “до яких їм насправді діла нема”» (Карл Франк, сексуальний партнер матері Геллера, крутив інтрижки не лише із Лорою Канн (ще до того, як її аналізував Райх), але, згідно з твердженнями Райха, у Грундльзее 1929-го він переспав з Енні Райх){201}. У центрі уваги тих вакацій на Грундльзее була колишня дама Феніхелевого серця Берта Борнштейн, яка разом із своєю сестрою Штефою зіграли радикальну роль у становленні Феніхелевого «Дитячого семінару»; Геллер розповідає, що коли вона опинилася на середині озера, «діти поприлипали до біноклів, спостерігаючи за тим, як, піддавшись потужному наступу короткотривалої пристрасті, разом з істориком мистецтва доктором Ернстом вони зникли у дні веслового човна».