Того літа Райх поїхав зустрітися з Фрейдом на його віллі біля озера. Райх щойно опублікував першу частину «Сексуальної революції» («Статева зрілість, сексуальна абстиненція, подружня моральність»), і їхня розмова, знову ж таки, про потребу відбирати дітей від сімейного середовища, якщо хтось та й збирався уникнути розвитку в них Едіпового комплексу, а отже, і неврозу, затріщала по швах у їхніх дружніх відносинах. «Я наголосив, що все ж потрібно розрізняти сім’ї, які засновані на любові, та ті, де править примус, — пригадував Райх. — Я сказав, що треба було зробити все можливе, аби запобігти неврозу. І він відповів: “Ваша точка зору раз і назавжди зійшла із стежки, якою йде психоаналіз”»{202}.
«То не питання техніки аналізу характеру, а сексуальна революція не давала йому спокою, — пізніше вторив Райх. — Він був дуже злим… Замість того, аби палко стати на захист його ідей, один з його студентів, якому судилося розвивати й нести його помисли у світ, ось він я — стояв там, “збиваючись зі шляху”… Але ні, ні, зі шляху я не збився»{203}. Райх, не розпізнаючи комплексу свого власного батька з усією притаманною йому амбівалентністю, вважав, що він радше розвиває теорії Фрейда, а не віддаляється від них. Видається, що, використовуючи фразу «збиватися зі шляху», Фрейд мав на увазі Райхову не тільки ментальну, але й теоретичну віддаленість. Десь посередині їхньої гарячкової суперечки Фрейд порадив Райхові поїхати до Берліна, аби побачитись із Шандором Радо (або ж Зіґфрідом Бернфельдом) задля третьої спроби завершити свій аналіз, і Райх, повсякчас уважний до рекомендацій свого ментора, вирішив послухатися його.
Виходячи, Райх озирнувся і побачив, як Фрейд нервово міряє кроками свою кімнату. Він нагадав Райхові «красиву тварину, що не знає спокою, будучи спійманою та закритою в клітці». То була їхня остання зустріч.
Берлін, до якого приїхав Райх, уже з десяток років славився репутацією «Вавилону в запої». Золоті двадцяті в столиці були, на відміну від впорядкованої елегантності Відня, ерою еротичних ревю, кокаїну, проституції, авангардного мистецтва та сексуальних експериментів; орієнтовно 120 000 жінок та 35 000 чоловіків, які займалися проституцією, стояли на варті вдоволення кожного сексуального бажання в місті. Укладачі путівника містом редакції 1927 року орієнтувалися спеціально на численних секс-туристів, які ломилися до міста декадентів, аж палаючи від бажання пізнати «повну вогнів, мерехтливу, шампанськобульбашкову, джазово-голосну, гамірну, надмірно гамірну, завжди таку, що ллється через край, Берлінську ніч»{204}. Психоаналіз став складовою цієї мови сексу; Ґрета Уджей, авторка «Заклику до сексуальної толерантності» (1930), скаржилася на нову риторику суспільних переконань: «Відмовившись [від чиєїсь пропозиції переспати з вами], на наступні півгодини вашого життя ви автоматично перетворюєтеся на жертву вже такої набридлої усім психоаналітичної лекції, основний наголос в якій мовець робитиме на такому гарному і зручному слові ексгібіціонізм».
Крістофер Ішервуд переїхав до Берліна 1929 року у 24-річному віці, спокусившись на його репутацію світової столиці сексуальної свободи: його шкільний товариш В. Г. Оден написав йому з Німеччини листа, в якому розповідав, що «Берлін — мрія содоміта», адже містить 170 офіційно контрольованих поліцією чоловічих борделів. Свій відомий роман «Прощавай, Берліне» Ішервуд написав 1939 року; в романі повне сексуальних пригод розпусне місто його молодості зринає лише в ретроспективі авторських спогадів, які суперечать тому, в якій «жалюгідності політичного насильства та стану, близького до голоду», жило його корінне населення: «Гріховність нічного життя Берліна зродилась із жалю до інших, — пригадував Ішервуд. — Поцілунки та обійми, як і всюди, мали на собі цінники, але тут ціни були непристойно низькими, адже ті, хто надавав відповідні послуги, в умовах перенасиченого ринку були готові перерізати одне одному горлянку в боротьбі за клієнта»{205}.