Як психоаналітик, комуніст і єврей, Райх був потрійною ціллю в очах нацистів. Райх сказав своєму американському пацієнтові Сперджену О. Інґлішу, що він був свідомий того, що гестапо пильнувало його. «Він не говорив про це з гіркотою в голосі чи то з будь-яким відчуттям переслідування, — писав пізніше Інґліш у статті про свого аналітика, — а радше з іронічним спостережливим занепокоєнням щодо свого становища»{229}. За часів режиму нацистського терору арешти політичних ворогів нацистів стали звичною справою: їх витягували прямісінько з їхніх ліжок посеред ночі. Двох його друзів убили одразу в казармі штурмових військ на Папе-штрассе, яка під час актів політичного насильства слугувала тимчасовою тюрмою та камерою для тортур. Після того, як його квартиру обшукали й пограбували штурмовики (вкрали годинник, примірник «Камасутри» і книжку з еротичними японськими гравюрами на дереві), Райх уникав арешту, ночуючи в готелях під вигаданими іменами. Райхова клініка Секс-Пол також потрапила під рейд, в ході якого нацисти роздобули та конфіскували список членів організації.
У березні 1933 року Генріх Гімлер створив перший концентраційний табір у Дахау, в якому вже до кінця року ув’язнили 27 000 соціал-демократів та комуністів{230}. Того ж місяця Райх нарешті покинув Берлін після того, як його книга «Сексуальні страждання молоді» була розкритикована в газеті нацистів «Völkischer Beobachter». Лору та Єву вже завбачливо відіслали до їхніх дідуся та бабусі у Відні. Райх та Енні поїхали в південному напрямку на нічному потязі, аби долучитися до них, і, заїжджаючи до Австрії, перетнули кордон у маленькому Баварському містечку. Вони замаскувалися під туристів, що їхали кататися на лижах.
«Усе прояснилося там на вершині однієї із альпійських гір, — Лора Райх розповіла мені, коли я запитав, чи її мати коли-небудь згадувала історію свого розлучення з Райхом. — Гітлер прийшов до влади і Райх був у списку тих, кого мали заарештувати, позаяк він був дуже активною, гучною політичною особистістю. Тож вони йшли через гори із величезними рюкзаками і коли дійшли до вершини гори, вона усвідомила, що він просто здувався і був лише бульбашкою з тривоги й боязні. Вона згубила той трансфер, усю зачарованість, покірність і віру у те, що він був великим чоловіком. Вона сказала: “Хто цей нікчема, який так налякався?” — Лора засміялася. — І пішла від нього».
Попри усі застороги, вочевидь, дезорієнтований Райх повернувся до Берліна без своєї дружини, щоб наче зазирнути прямісінько у вічі своїм страхам. Він поселився в «готелі для безробітних» під власним іменем. «Мої друзі вважали, що я геть збожеволів», — так Райх занотовував у «Народ у халепі». Він прокрався до свого колишнього помешкання, спакував валізу з одягом і знову взяв курс на Відень, полишивши свої меблі, бібліотеку та автомобіль у минулому. Мав лише декілька дойчмарок за душею.
У квітні 1933 року було прийнято так званий «Закон про відновлення професійної державної служби» і понад 16 % викладацько-професорського складу німецьких університетів було звільнено: три чверті за те, що були євреями, а решту — тому, що їх вважали підривними елементами{231}. 6 травня того року штурмовики знищили Інститут сексуальних досліджень Маґнуса Хіршфельда: усі архівні матеріали було залито чорнилом, виставкові вітрини розтрощили, а еротичними артефактами, які зберігалися в них, грали у футбол. Гіпсове погруддя Хіршфельда, який саме повернувся зі свого турне Америкою і на той час перебував у вигнанні в Парижі, пронесли прив’язаним до дерев’яної колоди до Оперної площі, де брунатні сорочки жбурнули його в здоровенне похоронне багаття, в якому тліла сила-силенна «антинімецьких» книжок. Під акомпанемент духового військового оркестру згоріло 100 000 примірників книг, серед яких були дослідження Томаса Манна, Зигмунда Фрейда та Вільгельма Райха.