Райхові труднощі з данською філією партії розпочалися ще до його приїзду в країну, адже прямісінько перед тим, як той приїхав до Копенгагена, статтю, яку він написав ще 1927 року, переклали та опублікували в данському комуністичному журналі «План». Стаття, що звалася «Куди приведе тенденція до наготи в освіті?», відстоювала переваги сексуально-дозвільного виховання і кинула редактора «Плану» до в’язниці на сорок днів за звинувачення в розповсюджені порнографії. Райх опублікував відповідь, у якій стверджував, що питання порнографії там не порушувалося, але от звинуватив редактора недолугого перекладу за використання в ньому образливої лексеми (Wipfi — зменшувально-пестливе для «пеніс»). Верхівка Данської комуністичної партії протрактувала його відмовки як боягузливе зрадництво.
Данська газета робітничого класу «Арбайтерблад» оголосила про його виключення з партії, опублікувавши в номері від 21 листопада 1933 року офіційну заяву Секретаріату партії:
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ
СЕКРЕТАРІАТ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ
Виключення із Комуністичної партії Данії
У погодженні з Центральним комітетом комуністичної партії Німеччини, ми оголошуємо, що доктора Вільгельма Райха було виключено із Комуністичної партії Данії. Підґрунтям для цього рішення слугували: його некомуністична та антипартійна поведінка в низці послідовних випадків; його публікація контрреволюційної книги; несанкційоване партією заснування видавництва й, на додачу, твердження, опубліковане пресою данського уряду, в якому він не визнає авторства своєї ж статті, опублікованої в газеті «План», відтак уможливлюючи офіційні та поліцейські дії проти редактора згаданої вище газети{249}.
Пізніше Райх вторитиме, що його не можна по-справжньому вигнати із данської чи то з німецької партії, позаяк до першої він ніколи по суті і не вступав, а другої вже не існувало. Однак це було офіційним вигнанням із політичної організації, яку він завжди вважав «другим домом», партійний квиток якої був медіатором, що натягував струни його відносин із Фрейдом та світом психоаналізу, аж допоки ті не трісли. Райх усе ще вважав себе комуністом: «Попри мою тверезу оцінку ситуації, — напише він через чотири роки, — я… міцно тримався за організацію, до якої належав і за яку боровся»{250}.
Через два роки після того, як від неї відсахнулися комуністи, «Масову психологію фашизму» заборонили й спалили нацисти разом з іншими його працями. Проте, власне, саме ця книга, отримала таємниче посмертне життя. Замасковані в палітурки молитовників, контрабандні примірники книги були незаконно провезені до Німеччини антифашистським підпіллям. Це стане його найвпливовішою політичною працею і книгою, на якій, здебільшого, ґрунтуватиметься його подальша інтелектуальна репутація; вона стала чтивом, рекомендованим для інтелектуалів післявоєнного часу, які намагалися зрозуміти суть нещодавніх трагедій, і станом на 1960 рік стане засадничим текстом антиавторитарних угрупувань і в Європі, і в Америці{251}.
Згодом з’ясується, що вигнання Райха з комуністичної партії стало лише однією з багатьох проблем, з якими той стикнеться в Данії; почалися вони майже одразу, щойно його корабель пришвартувався в порту. Однією з перших пацієнток Райха була дівчинка-підліток, яку до нього направили і яку він погодився взяти на пробний курс терапії, і це лише для того, щоб поставити діагноз (його вердикт: «істеричний характер із присутністю потужного елемента шизофренії»). Після шести тижнів лікування вона вже спробує — і це не вперше — вкоротити собі віку.
Психіатри з комунальної лікарні, куди її поклали, стверджували, що спроба її суїциду стала «результатом лікування» в Райха, з яким та бачилася тричі на тиждень, і, оскільки Райх практикував медицину без офіційного дозволу, порушуючи умови своєї візи, вони передали справу до поліції, яка завернула її вже до міністерства юстиції{252}.
Данська газета роздула цю історію, поєднавши Райха і колишню справу газети «План» про порнографію, і закликала, аби його піврічну візу не продовжували з метою «запобігти тому, щоб ще один із цих німецьких так званих сексологів більше не обдурював наших молодиків та молодиць, навертаючи їх до цієї збоченої псевдонауки»{253}. У країні, яка ще не знала Фрейда і смакувала хіба що недоїдками його помислів, консерватори гнівно засудили Райха як «шарлатана; демагога, який спокушав молодь до життя в гріху»{254}. Данцям, писала Еллен Зіерстед, «здавалося, мов диявол заявився на збори ангелів»{255}.