Не в змозі осісти в Данії через протерміновану візу, Райх та Лінденберґ поїхали до Мáльме, південного мису Швеції. У Райхових описах то було «одне з тих невеличких містечок, у яких нудьга породжує фашизм». «У всякому разі, — додав він, — то було краще за концентраційний табір»{267}. Його віддані данські студенти вирушали у три-чотиригодинні подорожі морем, аби провідати його; учні й об’єкти аналізу махали один одному руками, коли їхні переправи проходили паралелями крізь вузькі протоки. Лінденберґ, якій дали дозвіл працювати в Копенгагені в будні дні, адже там вона стала одним із ранніх виконавців-популяризаторів сучасного німецького танцю в Скандинавії, також їздитиме з ними туди і назад, залишаючи Райха на чотири дні — час, про який Райх скиглитиме, як про «життя в хмурому притулку».
Владні мужі Мáльме, які були такими ж несвідомими технік психоаналізу, як і їхні колеги в Данії, продовжили цькування Райха й підозрювали, що ці от погодинні відвідувачі, які заходили і виходили з його готельного номера, давали підставу підозрювати, що він заправляв якимось борделем. А оскільки парочка втікачів ще й не були одруженими, вважалося, що він сутенер фрау Лінденберґ. Поліція вела спостереження за Райховими номерами з офісних приміщень на протилежному боці вулиці; іноді його учнів заарештовував детектив, що сидів просто під його дверима, і потім вів їх до шефа поліції на допит; у квітні 1934 року Райхове помешкання обшукали прямісінько посеред сеансу психоаналізу з Таґе Філіпсоном (чолов’ягою, який згодом сидітиме з Леунбахом у Данії).
Коли уряд Швеції також відмовився продовжувати йому візу, Маліновські написав апеляцію. Райхові прихильники знову ж таки висилали петиції до Фрейда, який, своєю чергою, відписував одним озлобленим рядком: «Я не можу заявити про підтримку вашого протесту щодо доктора Вільгельма Райха»{268}.
1931 року більш радикальні аналітики з Райхових кіл, усі закоренілі марксисти, що не соромилися своєї позиції, сформували підпільний гурток, який став наслідком розколу «Дитячого семінару». З метою визначення позиції, яку представники опозиції займуть на наступному психоаналітичному конгресі у швейцарському Люцерні, ця група бунтівників скликала позачерговий саміт, що мав відбутися в Норвегії у квітні 1934-го. Усі дисиденти вірили, що саме політичне капітулянтство Фрейда й більш ортодоксальних аналітиків дозволяло нацистам повністю трощити й рівняти з землею їхню науку. Через чотири місяці, на момент початку Люцернського конгресу, 24 із 36 членів Німецької асоціації психоаналітиків уже змусили покинути країну. «Радикальне наукове крило знало, — писав Райх, — що психоаналіз, як рух, не витримає випробування часом».
Нарада опозиційної верхівки відбулася в Осло, де Феніхель жив і практикував відтоді, як рік тому поїхав з Берліна. Райх та Феніхель боролися один з одним за те, хто буде лідером групи і яку тактику та повинна прийняти. Двоє товаришів були абсолютно різними: Райх був романтичним, запальним, безкомпромісним, агресивним інноватором; Феніхель, хоча й не менш політично активний, був відособленим, безпристрасним, обережним розумником. Райхові ідеї вистрілювали, як феєрверки, багато з них були безладними; Феніхель, маніакальний педант-планувальник, мав організаційний, енциклопедичний склад розуму. Райх намагався асимілювати групу під себе як революційну альтернативу для МАП й хотів сформувати розкольницьке угрупування активістів-психоаналітиків, діяльністю якої керуватиме його власна наукова програма (він запропонував набір вимог до усіх аналітиків-опозиціонерів, як ото провадити «належну сексуальну поведінку», тобто вони мали бути оргастично здатними; отже, всі ті фактори були такими, що тільки він міг перевіряти та судити про їхню відповідність вимогам){269}. Менш сварливий Феніхель віддавав перевагу утриманню всього їхнього задуму в таємниці, залишитися кимось на кшталт подвійного агента в організації, який має за мету маніпулювати із середини.
Після зустрічі Феніхель почав роздавати кожному з членів їхнього кола «Рундбріфе» — таємні листи кругової поруки — так, як Фрейд робив із «паладінами», що формували його внутрішнє коло. Феніхель друкував «Рундбріфе» на цигарковому папері, висилаючи скопійовані версії шістьом, чи десь так, аналітикам-марксистам: Енні та Вільгельмові Райхам, Едіт Якобсен, Еріху Фромму, Джорджу Ґеррьо, Ніку Ваалу, Едіт Ґьомрой та Генрі Лоуенфельду. «Ми усі переконані, — писав Феніхель у своєму інавгураційному посланні, — що усвідомлюємо та визнаємо зародок діалектично-матеріалістичної психології майбутнього, а відтак палко потребуємо захищати й поширювати це знання».