Лора Райх пізніше дізнається, що Борнштейн колись написала листа Райху, вимагаючи, аби він перестав виходити з ними на будь-який контакт. «У цьому листі вона порадила йому триматися подалі від дітей, не писати і не телефонувати, бо ж це заважало аналізу Єви… Так само вони вчинили із тим хлопакою Берлінґхемом, сказали йому, що він перешкоджає аналізу дітей. Тільки от маніакальна депресивність Райха була лиш здогадками, а от у Ричарда Берлінґхема маніакальна депресивність була діагностована офіційно [Берлінґхем скоїв суїцид 1938 року]. Здається, я не бачила батька з 1936 до 1939 року, взагалі не бачила, і він не писав, чи ще там щось. Мій батько був аналітиком, і він вірив в аналіз і вважав, що моя сестра потребувала цього, тож поводився по-дурному і наївно, піддаючись пасткам цих маніпулятивних жінок». Сама ж вона в той час і гадки не мала, чому її батько зник з їхнього життя. Лора Райх написала: «На мене це мало дуже згубний вплив».
1936 року Анна Фрейд опублікувала свою найвідомішу працю «Еґо та механізм захисту» — книгу, яка, за словами Ричарда Штерби, була написаною від впливом «Аналізу характеру». Однак вона містила декілька завуальованих насмішок над Райхом, які висміювали його за те, що він припускав, що людські інстинкти були вроджено хорошими і що садизм та деструктивність були результатом сексуального розладу. Райх хотів змінити світ. Версія аналізу, яку запропонувала Анна Фрейд, мала на меті адаптувати пацієнта до реальності, під якою та вбачала її підпорядкування статусу-кво, адже питання статусу реальності, в якій вони жили, власне, ніколи і не порушувалося.
Петер Гелер умовивів, що ортодоксальна, авторитарна версія аналізу Анни Фрейд «замість промоції лібералізації людини, що, здавалося, й мало б вважатися суттю психоаналізу, почасти ослаблювала та інфантилізувала пацієнта». (Геллер посилається на Райха як на приклад тієї іншої, дозволенішої форми аналізу.) Геллер одружився з однією із доньок Берлінґхем; його своячка Меббі Берлінґхем стала однією з жертв анно-фрейдизму, як той це описував. Улітку 1974 року вона здійснила подорож до будинку Фрейда в Лондоні (куди Фрейд емігрував 1938 року): «До центру культу в Мерзфілд Ґарденз, аби вкоротити собі віку… усіма назбираними за всі довгі роки життя пігулками».
«У своїй тихій манері, — писав Геллер, — у компанії цокань голок для шиття, Анна Фрейд у всеневинності пряла павутиння старшого покоління аналітиків, у яке згодом так багато з нас, і бенефіціарів, і жертв, упіймаються». То була павутина, яка, на думку Лори, обплела і Райхових дітей.
Лора та Єва Райх відвідали свого батька в Данії вперше з часів розлучення їхніх батьків улітку 1934 року. Райх незаконно повернувся до країни під псевдонімом Петер Штайн, а Еллен Зіерстед винайняла для нього будинок на узбережжі по сусідству зі своїм у рибальському селі Слеттен, що північніше Копенгагена. Разом із Райхом приїхала Ельза Лінденберґ, чиї мати та сестра також навідувалися до нього в гості, ну і Феніхель приїздив також із Норвегії. «То було сонячно, жваво, гарно, — Єва пригадує через багато років. — Ми подорожували, їли в ресторанах, люди там танцюють і не заморочуються… Це було весело».
1934 року Райх, Лінденберґ і обидві його доньки поїхали на Міжнародний конгрес психоаналітиків у швейцарському Люцерні, допливши човном аж до Бельгії, аби обігнути німецькі кордони на своєму шляху. У Люцерні дівчатка зустрілися зі своєю матір’ю, яка також приїхала на конгрес. Едуард Бібрінґ, Райхів товариш із Віденського університету, який одружився з Ґретою Леннер і також став аналітиком, зробив декілька неформальних фото збору психоаналітиків, коли ті теревенили поміж сесіями. Фотографії дають можливість заглянути до інтриг, що точилися в приватній динаміці того угрупування. Райх у своєму гостро-кантованому фланелевому костюмі здається худорлявим, волосся зачесане назад, скидається на учасника конференції, що привертає найбільше уваги. На кожному фото його показано заглибленим у розмову; на одній зі світлин він розмовляє із Ґретою Бібрінґ, а на його обличчі помітно захоплення — одна рука в кишені, інша гойдає в повітрі сигарету. Бібрінґ, яка перейняла посаду заступника директора Амбулаторії, коли Райх поїхав з Берліна, озирнувшись, дивиться на нього лупатими очима, тоді як Рудольф Ловенштейн та Ервін Штенгель вслухаються в їхню розмову. У Райха було достатньо підстав, аби хвилюватися: саме в Люцерні конфлікт, що тлів з аналітиками-ортодоксами, сягнув своєї драматичної розв’язки.
«Ми можемо ще раз переконатися, що політика та наука так поєднуються, як мокре горить, — сказав Джонс у зверненні-відкритті, й було очевидно, що він посилався на Райха. — Тож можна стверджувати, що кожен, хто схиляється до таких імпульсів, втрачає у собі частку психоаналітика, що рівноцінна його політичним схильностям. А спроба пропагувати свої конкретні соціальні ідеї в ім’я психоаналізу слугує первертизації його істинної природи. Це незаконне використання психоаналізу, від якого я твердо рекомендую відмовитися й узагалі зректися».