Лабораторія, в якій відбувалися ризикові експерименти Райха, була саморобною: «Я розмістив [осцилограф] по центру свого маленького, у п’ятнадцять квадратних футів, кабінету поміж стосами книг та манускриптів», — пригадував Райх. Суб’єкти дослідження поєднувалися до машини дротами, які йшли до його спальні. Райх давав їм вказівку мастурбувати, смоктати одне одному соски, дряпати, цілувати, лоскотати, щипати та пестити одне одного. Вони робили майже усе, але сексом не займалися, але зайнялися б, якби не поставало питання, куди причепити електроди.
Райх опублікував приклади результатів запису осцилографом у праці «Біоелектричне дослідження сексуальності та збудження» (1937), яку видавало та розповсюджувало його власне німецькомовне видавництво «Sekspol-Verlag» (усі його книги, які вийшли після «Імпульсивного характеру», видавалися самотужки). Згідно з його спостереженнями, переляк, спровокований криком, хлопанням надувної кульки або ж ударом по гонгу, продукував раптовий негативний заряд енергії. Ба більше, аналітик стверджував, що в ході проведених досліджень було встановлено, що лоскотання статевих органів суб’єкта дослідження за допомогою пера чи то пучка бавовни спричиняло легку хвилеподібну осциляцію на машині; доторк тим самим пером до інших частин тіла не викликав такої значної реакції. Райх звітував, що в одному випадку, коли його суб’єкт перебував на піку оргазму, стрілка осцилографа злетіла із позначки 40 мілівольтів до 120 мілівольтів і знову різко впала до нуля. Як результат таких полярних показників, Райх вважав, що лібідо було чимось на кшталт щупальця, яким індивід чіплявся за цей світ: воно міцніло й розросталося від задоволення, але всихалося перед відчуттям страху або ж тривоги. «Фрейдівський концепт лібідо як міра фізичної енергії вже не просто порівняння», — стверджував він{290}.
Не можна було не назвати Райха переконливим. Декілька його студентів та норвезьких друзів погодилися стати суб’єктами цих біоелектричних експериментів. Віллі Брант, який пізніше став канцлером Німеччини, але тоді ще жив у Норвегії, тікаючи від нацистського переслідування, був одним із малоймовірних піддослідних кроликів Райха (список містив кататонічних утриманців психіатричної лікарні «Дікемарк Синекус», що розташувалася у близькому передмісті Осло; подейкували, що Райх організовував для душевнохворих сеанси спарювання). 21-річний Брант тоді зустрічався із секретаркою Райха Гертрудою Ґаасланд, яка вийшла за нього заміж, аби той міг залишитися в Норвегії, де заснував Міжнародне бюро революційних молодіжних організацій і писав статті до газет, у яких засуджував нацистів. Ґаасланд порекомендувала йому семінари Райха, де він переконався в Райховій версії того, що фашизм мав сексуальне коріння{291}. Лінденберґ описувала Бранта, як «дуже спокійного, свідомого, метикуватого хлопчиська». Через його політичну позицію в ньому бушував внутрішній неспокій, але він уміло його контролював. Це і було для неї різницею між Брантом і Райхом: «Вільгельм Райх також відчував цю внутрішню невгамовність, але навіть не намагався контролювати її. Все ж, попри свою невгамовність, виглядав він доволі спокійним».
Райх, для якого це був перший досвід роботи в лабораторії, написав своїй дружині, яка жила далеко від нього, що він почувався як «недосвідчений турист… що стояв біля підніжжя гори Еверест»{292}. Він найняв психолога з Берліна, доктора Г. Льовенбаха, аби той допоміг йому із його експериментами. Льовенбах виразив серйозні сумніви щодо Райхової інтерпретації даних, які вони зібрали, але Райх вирішив проігнорувати його професійну пораду. «Льовенбах — типовий старий пердун, — писав він у своєму щоденнику, — один із тих науковців, які декадами вивчають найменші фібри листочка. Коли ж перед ними стоїть завдання дізнатися, який вигляд мають цілі дерева, як вони цвітуть та ростуть, і перед ними з’являється хтось, хто описує дерево цілком, вони одразу ж стають надто строгими, принижуючи його»{293}.
Ще один помічник Райха, Вільгельм Гоффман, який вивчав фізіологію в Інституті Кайзера Вільгельма в Берліні, також не поділяв Райхової тези. Він встановив, що кататонічні пацієнти, яких він тестував для Райха в «Dikemark Sykehus», виказували такі ж результати, як і в здорових пацієнтів (Райх очікував, що вони будуть нижчими), і встановив, що шкірний потенціал, зафіксований на ерогенних та неерогенних зонах цих пацієнтів, був ідентичним (Райх очікував, що ерогенні зони будуть більше чутливими){294}. Також Райх не сприймав критики Гоффмана, стверджуючи, що Льовенбах отруїв того «брехнею».