В тому невеличкому гурті стояли Гандзя і Коля. Вони майже не дивились на річку. Їхні очі переважно вдивлялись у неосяжну синяву неба. Обоє вони знали таємницю, яку сказав їм, коли відлітав, інструктор аероклубу.
Він обіцяв їм…
Минула година, і вони переконались, що він здійснив свою обіцянку.
Над ними з'явився літак. За собою, на мотузі, він вів планер. За п'ять хвилин планер відчепився від літака і плавно почав знижуватись. За ним спускався і літак. Ще п'ять чи десять хвилин — і планер разом з літаком стояли на аеродромі поблизу парашутної вишки. З планера зійшов інструктор аероклубу, а з літака — військовий пілот.
— Ну, піонери, до польоту готові? — спитав інструктор.
— Завжди готові, — відповів Коля. Військовий пілот звернувся до них:
^ Швидше кличте міських школярів. Зараз почнемо перевозити їх додому.
До кінця дня всіх школярів перевезли літаком і планером до міста.
Останніми на планері летіли Коля і Гандзя. Кучерявий підняв їх якнайвище. Дівчина була» захоплена польотом на планері. Не гуркотів мотор і не глушив голосу, як це було на літаку, і вона сказала Колі:
— Ще зовсім маленькою мене скинули з парашутом з літака. Я цього навіть не пам'ятаю. — І дівчина розповіла про свою пригоду в повітрі.
Гандзя повернулась додому надвечір.
ЗУСТРІЧ
Це сталося в травні. Сонце ніжно гріло землю, буялн трави, квіти сповнювали пахощами повітря.
Вікна дитячої лікарні виходили в сад. Над посипаними піском доріжками біліло молочне море вишневого цвіту.
Цього дня Гарика вперше винесли на повітря. Він лежав на розкладному ліжку й усміхався до сонячного проміння. Його бліде обличчя свідчило про тяжку хворобу. Але веселість очей, перші повільні рухи давали знати, що хлопець одужує.
Сьогодні до нього прийшли гості. В сад увійшли інструктор аероклубу, Коля і дівчинка з Вербової Долини.
Коля хвилювався. Це бачили всі, але ніхто не знав справжньої причини того хвилювання. Коля вирішив сказати сьогодні Гарикові, хто ця дівчинка, а Гандзі тут же розповісти про Гарика.
Санітарка провела гостей до хворого.
— Одужуєш, малий? — привітав Гарика Кучерявий. Гарик трохи підвівся з подушок і простяг гостям руку.
— Гандзя Голубка, — сказав він, стискуючи дівчині руку.
Коля, почувши це, завмер. Але він скам'янів від здивування, коли почув відповідь Гандзі:
— Здрастуй, Гарик, я рада тебе бачити.
Гарик зніяковів. У Гандзі від хвилювання ледве помітно тремтіли губи.
— Ви знаєте? — спитав здивовано Коля. — Відкіля?
— Знають, — засміявся інструктор. — Я вирішив їх помирити.
— Я теж хотів, — збентежено сказав Коля.
— Значить, я тебе попередив. Не знав про твій задум. Дуже прошу пробачити. Ви ж усі мої повітряні вихованці. Перший політ кожного з вас зв'язаний зі мною.
— А я? — спитала Гандзя.
— Теж. Я той планерист, що колись піймав тебе з парашутом і привіз до матері на аеродром.
ПЛАСТУНИ І СВИСТУНИ
БІЙ У ЛІСКУ
В лісі тихо-тихо. Ні вітру, ні людей, ні звірів. Здається, лише гаряче літне сонце порушує спокій, пробиваючи гострим промінням листяне покривало.
На маленькій галявині, вкритій м'яким килимом зеленої трави, жовтих кульбаб і сірих бричечок, лежав хлопчик. Він вслухався в тишу, але чув лише цокотіння коників.
За десять кроків від хлопця, між велетенськими лопухами, під кущами ліщини сидів гурток дітей. Ледве ворушачи губами, вони розмовляли шепотом.
Враз тишу порушив постріл. Слідом за ним зататакав кулемет. Наче у відповідь, задріботіли постріли з гвинтівок і застрекотіли кілька кулеметів.
Дітвора схопилася й кинулася на галявину. Серед гурту опинився і той хлопець, що перед тим лежав окремо.
— Я вам казав! — гукнув він, і очі йому блищали.
В цей час мов грім струсонув повітря — то десь поблизу ліска загуркотіли гармати. Слідом за тим почулись один за одним вибухи снарядів.
Діти злякано тулились один до одного. Хлопчик, що гукав перед тим, лише мить сторожко вслухався в ті вибухи і засміявся, звертаючись до товаришів:
— Боягузи, — промовив він. — Я ж казав вам, що так і буде. Чого боятись? Вони стріляють холостими.
— А що то за вибухи в лісі? — спитала дівчинка з білою пов'язкою на руці.
— То кидають фальшиві паперові бомби, щоб привчити бійців до звуків вибуху. Ходімо за мною!
Цей хлопець був найвищий і, мабуть, найстарший з-поміж дітей. Він побіг, а решта рушила за ним, як за ватажком.