— Зепп, ти второпав, про що говорив Готтескнехт? Що він мав на увазі? Яке це «Звернення до німецького народу»?
— Я й сам не знаю, — відповів Гомулка.
— Раніше я ще сяк-так розбирався в подіях, — продовжував Гольт. — Але відтоді, як ми тут, мені здається, що у мене земля з-під ніг вислизає.
— Кажеш, раніше розбирався в подіях? — запитав Гомулка. — А чи ж дійсно це так?
— Знаєш старе прислів’я: «В кожному з нас сидить таємний зрадник»? — відповів Гольт. — Ніяких вагань! Солдат не повинен думати!
Проте ця думка не принесла йому заспокоєння. «Отже, треба скоритися долі і фанатично вірити у все, що тобі скажуть! — думав він. — Невже ми й справді безвольно віддані на поталу… тільки маленькі фігурки у великій грі? Але ж що це за зневір’я, що за думки? Ні, вони до добра не доведуть. Треба бути непохитним! — переконував він себе. — Вірити! Бути фанатично відданим. Не втрачати рівноваги через якихось кілька бомб! Але що це зі мною сталося?» — думав він.
Готтескнехт відпустив його до вечора в місто «до зубного лікаря», як записав у журнал звільнень черговий унтер-офіцер. Він зайшов на чверть години в кав’ярню на Ротгаузенштрасе, де звільнені у відпустку зенітники просиджували зі своїми дівчатами. Тут Гольт зустрів кількох знайомих. Усі тільки і говорили, що про наліт на сто сьому батарею. Схудлі юнаки з почервонілими від безсоння очима один поперед одного лаяли майора:
— Він мабуть, перший з переляку припав до землі.
— Що це за розмови? — задерикувато сказав Гольт. — Так не годиться! Це тільки підриває бойовий дух армії!
Але тут же він схаменувся, що повторює слова Ціше. «Кого ж я наслідую?» — картав він себе.
Гольт спробував додзвонитися до фрау Ціше, але останнє бомбардування пошкодило телефонну мережу. Нарешті йому вдалося зв’язатися з нею з поштамту.
— Чому ти не приходиш? Я дуже турбувалася за тебе!
Від цих слів Гольт зразу повеселішав. Але коли вони вже сиділи разом і вона увімкнула радіо, з повідомлень верховного командування він довідався про такі новини, які знову зіпсували йому настрій.
— «Бої в Південній Італії. Генеральний наступ на Вельмон-тоні… Здали Севастополь. Північноамериканські винищувачі зробили вчора кілька нальотів на населені пункти Північної та Центральної Німеччини… Великі втрати… Нічні терористичні нальоти на Кіль і Дортмунд… бомбардування міст у Вестфалії та Рейнській області…»
— Це вже про нас, — пояснив Гольт. — Бомбардувальники дедалі нахабніють.
Фрау Ціше, що байдуже слухала повідомлення, почала дорікати йому, чого це він так повісив носа.
— Сьогодні ти просто нестерпний!
Гольт спробував розповісти їй все, що було в нього на душі, і описав безглузду смерть Цемцького. Але вона сказала:
— Візьми себе в руки! Подумай про наших солдатів на Східному фронті. В порівнянні з цим твоя батарея просто курорт! — А коли він, засмучений, почав прощатися, фрау Ціше примирливо мовила: — Постарайся хоч раз виспатись як слід. І не бери усе так близько до серця!
На світанку в безхмарному небі пронеслися два «москіто». Ці розвідники летіли дуже швидко на висоті десять тисяч метрів, і знизу було видно тільки дві маленькі цяточки, за якими тяглися короткі білі смужки. Кружляючи у бездонній блакиті, вони два чи три рази пролетіли над навколишніми містами Рурської області. Десь далеко стугоніла стодвадцятивосьмиміліметрова батарея. Вольцов, дивлячись угору, лаявся:
— Вони фотографують місцевість! Нема чого й дивуватися, що бомбардувальники точно знають ціль!
За якийсь час обидва «москіто» полетіли десь у північному напрямку.
На вогневу позицію молоді есесівці пригнали під конвоєм російських військовополонених.
— Росіяни? — здивовано вигукнув Вольцов, виходячи з окопу. — Навіщо вони тут?
Латина, в котрій Гольт давно вже нічого не розумів, сьогодні так йому остогидла, що він крадькома вислизнув з класу, пішов у кімнату і ліг там на койку. У вікно йому було видно, як чоловік десять полонених засипають вирви від бомб. Він закурив сигарету і вийшов надвір, щоб ближче придивитись до них.
Ці неймовірно худі, виснажені люди насилу тримали в руках лопати і на відстані кількох метрів здавалися якимись привидами з запалими щоками, з непропорційно великими черепами, землисто-сірі, як і шинелі, що теліпалися на їхніх висохлих тілах. Не роздумуючи, Гольт простягнув одному з полонених запалену сигарету. Той озирнувся і, перш ніж узяти, нерішуче глянув на Гольта запалими темними очима, потім, глибоко затягнувшись димом, передав недокурок далі товаришам.