— Вони вже полетіли! — сказав Гільберт. — А чудово горить… Тільки шефова халупа ще ціла!
Гольт скинув каску і обмацав голову. Чути було, як потріскує вогонь.
Вони вийшли з окопу. На командному пункті товпилися люди. З півночі від гармат донісся протяжний крик:
— Са-а-аніта-а-рів!
На вогневій позиції «Антона» — повний розгром. Шмідлінг лежав нерухомо в калюжі крові. Навколо нього стояло кілька переляканих сілезців.
— Допоможіть хто-небудь Ціше! — почувся чийсь голос.
Задня стіна окопу завалилася. Ціше лежав горілиць, придавлений балкою. Ноги його по коліна засипало землею. Він не рухався, широко розплющені очі, здавалося, викотилися з орбіт, нижня щелепа безугавно тремтіла. Обвалену обшивку бруствера підняли і витягли з-під неї Ціше.
— Навіть не віриться! Ноги цілі!
— Пощастило! — незворушно промовив Вольцов. — Просто балка впала на стовп. Інакше вона розмолола б йому кістки!
Всі з’юрмилися навколо Шмідлінга. Він лежав на животі, судорожно вчепившись розчепіреними пальцями в посипану шлаком землю.
— А мене називав Трупом, — сказав Феттер. — Краще б себе глядів!
— Заткни пельку! — крикнув на нього Гомулка. Гольт мовчки дивився на мертвого Шмідлінга. «У нього четверо дітей», — думав він.
Ціше підвівся цілий і неушкоджений, тільки увесь тремтів.
— Нервовий шок! — сказав Вольцов. — Це пройде.
— Перевірка лінії! — пролунало з командного пункту. У проводі не було струму.
До гармати підійшов Готтескнехт.
— Які втрати?
— Шмідлінга вбито, — доповів Вольцов, — і Ціше трохи контузило.
— А гармата?
— Накатника, мабуть, доведеться замінити.
Готтескнехт записав і пішов.
Четверо вбитих і одинадцять поранених. Такий був наслідок цього ранкового нальоту в неділю. Загинула також молоденька телефоністка — вона живцем згоріла в канцелярії. Бомбами пошкодило чотири гармати, дві з них до вечора вже знову полагодили. В «Антона» снарядом розбило накатник. Шмідлінга, напевне, влучило осколком. «Дору» накрило фугасною бомбою, двоє курсантів вбито, п’ятеро поранено. На командному пункті загинув Надлер.
По обіді капітан разом з Готтескнехтом обходив бараки, Ціше лежав на постелі, все ще тремтячи всім тілом. Кутшера відчинив двері, махнув рукою «вільно» і запитав:
— Ну як справи? — Погляд його впав на Ціше, що байдуже лежав на солом’яному матраці.— На кого ви схожі? Який же з вас воїн?
Готтескнехт щось шепнув йому на вухо, і Кутшера запитав:
— Хочете в санчастину?
Ціше заперечливо похитав головою.
— Ні, пане капітан!
Кутшера задоволено хитнув головою. Потім сковзнув поглядом по Гольтові.
— Що ж ви, бандити, не могли вчасно допомогти своєму товаришеві?
— Пане капітан, — сказав Гольт, — я спочатку не помітив. Ми перебігли на «Берту» і ні про що інше не думали.
Кутшера знову хитнув головою.
— Ну, Вольцов, тільки чесно — страшно було?
Вольцов схилив набік голову і глянув на капітана.
— Пане капітан, нам на батареї не завадило б мати кілька двадцятиміліметрових гармат! Адже наш ближній вогонь має чисто моральне значення.
— Вас тут багато, розумників, усіх не переслухаєш! — буркнув капітан і взявся за клямку.
— Я пришлю до вас чергового унтер-офіцера для перевірки зв’язку, — сказав Готтескнехт. — Уже прибула команда телефоністів.
Кутшера, вже стоячи в дверях, повернув голову.
— Може, в кого є які прохання?
— Є! — озвався Феттер. — Пане капітан, після такого побоїща не завадило б розпити пляшку горілки, та накажіть кухареві видати нам банку тушкованої яловичини.
— Ну й тип! — вигукнув капітан. — Тільки про те й мріє, щоб нажертися та випити!
Гольт ліг на свою постіль. Він заплющив очі. «От і минулося, а тепер не страшно, якщо навіть і повториться. Я уявляв собі гірше. У мене просто не було часу злякатись. Отак, мабуть, не буде часу і біль відчути, коли в тебе влучить… Шмідлінг загинув вмить. — І раптом Гольт здригнувся від думки, що і він міг лежати ось так, як Ціше, безпорадно втупивши погляд у небо, де з шаленою швидкістю мчать ворожі штурмовики… — О, це, мабуть, жахливо!»
Санітар приніс Ціше снотворне. Але не встиг він піти, як Ціше викинув таблетки за вікно.
— Вірно! — сказав Вольцов.
Гольт думав: «Атака на бриючому польоті набагато страшніша, ніж суцільне бомбардування, як це було, коли загинув Фріц Цемцький, Надлер — ось уже двоє з нашого класу. І Шмідлінг… Шмідлінг так боявся фронту, а загинув на батьківщині, в тилу. Можливо, на фронті він залишився б живий? А може, йому так судилося? На роду написано загинути. — Гольт знову замислився. — Доля, приречення… Чи, може, це випадковість? Шмідлінг завжди був для мене якийсь незрозумілий, людина з зовсім іншого світу. Що ж то за світ?»