— Так точно, пане вахмістр!
— Запам’ятайте це на випадок, якщо вас запитає шеф або ще хто. Але що ж мені робити з вами? — Він замислився, — Знаєте, що — зникніть. Якщо про вас запитають, я скажу — пішов у звільнення. Таким чином ми виграємо час, а там почне діяти генерал. Завтра вранці ви повернетесь на батарею. Будьте обережні, не розгулюйте. Почекаєте на мене біля гармати «Антон», я туди прийду і скажу, як справи. А зараз ідіть.
— Дозвольте доповісти: старший курсант Гольт звільняється у відпустку на ніч!
— Хто ще знає про цю історію?
— Гомулка, Рутшер і Феттер.
Готтескнехт скрушно похитав головою, ніби хотів сказати, що все це йому просто несила збагнути.
Гольт переодягся і лісом побіг до трамвая. Але потім вирішив іти пішки. «Яке щастя, що в мене є Герті!» Він подзвонив їй по телефону. Ніхто не відповів. Тоді Гольт зайшов у кав’ярню і сів осторонь у кутку. «Можливо, мене вже шукають?»
Державна таємна поліція, гестапо — знайомі слова. Але уявлення, зв’язане з цим поняттям, непевне і незрозуміле. Гольт пригадав, як учитель історії Клан, характеризуючи різні націо-нал-соціалістські організації, розповідав їм про суть і завдання таємної поліції. Гольт навіть спробував викликати в пам’яті деякі з тих визначень. Таємна поліція — невблаганний охоронець внутрішньої безпеки рейху чи ще щось подібне. Відроджений німецький народ твердо і непохитно охороняє свою расову чистоту, свою єдність і свою могутність від підступів світового єврейства, опираючись на війська СС і на державну таємну поліцію. Або ж: гестапо — права рука фюрера, вона нещадно карає всіх ворогів рейху. Або ще: якби в тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році існувало гестапо на зразок націонал-соціалістського, революція сутенерів і дезертирів була б жорстоко задушена ще в зародку.
Тільки тепер Гольт збагнув, що кожне з цих визначень пов’язане з словами «немилосердно», «нещадно», «невблаганно», «жорстоко», і тому вже від самого поняття «державна таємна поліція» повіяло чимось грізним і жахливим. «З ким я зв’язався? Яку біду накликав на свою голову? Чим це скінчиться?» З глибин пам’яті спливали все нові й нові спогади, колись насильно викреслені з неї. «Батько Рут так і не повернувся додому, і ніхто не знає, де він тепер…»— розповідала Марія Крюгер. «Ніхто не знає, де він тепер…» «В генерал-губернаторстві есесівці сотнями тисяч знищують євреїв…» Це він чув уже від Герті. Згадав і старого батька в його задушливій комірчині: «Есесівці знищують мільйони людей».
Світ став перед ним жахливою прірвою.
Він рвучко підвівся, кинув на стіл кредитку і вибіг на вулицю. Знову зайшов у телефонну будку, але апарат там був зіпсований. Тоді Гольт поплентався навмання зруйнованим містом, аж поки не наткнувся на поштове відділення. Нарешті він додзвонився.
— Я тільки-но повернулася, — сказала фрау Ціше. — Ходила навідати хворого Гюнтера… Що в тебе? Звідки ти дзвониш?
— Мені сьогодні не можна на батарею, — сказав Гольт. — У мене відпустка до завтрашнього ранку. Дозволь залишитися у тебе?
Вона засміялась, Гольт так і не зрозумів, що її розсмішило.
— Ну що ж, приходь!
Гольт з полегшенням повісив трубку. На якийсь час він у безпеці.
Фрау Ціше зустріла Гольта привітно, сама зняла з нього каску і, проводжаючи в кімнату, грайливо просунула руку йому під лікоть.
— Що це за нова мода? — запитала вона. — Невже є необхідність вигадувати якісь небилиці, коли тобі хочеться в мене переночувати?
Тепер він зрозумів, чому вона сміялась по телефону, і сказав понуро:
— Ти помиляєшся. Я дійсно потрапив у неприємну історію.
Вона уважно слухала, і обличчя її поступово кам’яніло. Не встиг він ще й закінчити, як Герті схопилася з місця, вимкнула радіо і з нервовою квапливістю запалила сигарету.
— А яке ж ти маєш до цього відношення? — запитала вона.
— Я підмовив на це Вольцова.
— Ти що, з глузду з’їхав? — накинулась вона на Гольта. — , Як ти міг до цього додуматись?