— Все ті ж беззмінні «москіто», — сказав Гомулка.
Вольцов скинув рукавицю і сів на станину.
— «Гевіленд-москіто», — мовив він задумливо, ніби сам до себе. — Це розвідники, зовсім не озброєні. Вони літають так швидко, що наші винищувачі тільки в піке можуть їх наздогнати.
— Звідки в тебе такі подробиці? — поцікавився Ціше.
Вольцов кинув на землю недокурок сигарети.
— Це було написано в «Фелькішер беобахтер». Таж ти переглядаєш тільки заголовки статей, а треба читати коментарі! Щоправда, з тебе непоганий націонал-соціаліст, але тобі не завадило б засвоїти хоч деякі військові істини.
— Основний напрямок — дев’ять! — скомандував Ціше. Здалеку донісся глухий гуркіт гармат. — Це стодвадцятивосьми-міліметрівки в Боттропі.
Вольцов знову одяг шкіряну рукавицю.
— Правдиву воєнну інформацію ти розглядаєш як ворожу пропаганду і цим тільки видаєш свою безпорадну нікчемність, — повчально продовжував він. — Так, чого доброго, ти ще самого фюрера звинуватиш у підриві бойового духу, адже він вважає становище серйозним.
У навколишніх містах сирени провили відбій. Ціше увімкнув мікрофон.
— «Антон» зрозумів! Відбій! Швидкісні ворожі літаки заглибилися у повітряний простір рейху… Двоє залишаються біля гармати! Решта може йти обідати.
— Я залишуся! — сказав Вольцов. — Зепп, принесеш мені сюди мій обід!
Гольт одяг мундир і побіг на командний пункт. Готтескнехт наморщив лоба.
— Рівно о сьомій бути тут, зрозуміло? І, сидячи у «зубного лікаря», слухати радіо. Як тільки повідомлять про наближення бомбардувальників, негайно повертайтесь!
Гольт не йшов, а біг до трамвая. Доїхавши до головного вокзалу, далі добирався пішки. Через десять хвилин він уже натискував кнопку дзвоника на дверях фрау Ціше. Вона походжала по квартирі в пляжному костюмі, у кухні на льоду стояли пляшки з пивом.
— Останні нальоти так налякали Ціше, що він викликав мене до себе в Краків. До того ж на мене тут точать зуби за те, що в нас велика квартира. Ціше пропонує віддати дві кімнати, аби уникнути розмов, що члени партії використовують своє становище в особистих цілях.
— Почекала б, поки мене відправлять одбувати трудову повинність. Минулого тижня ми вже пройшли огляд. Залишилось якихось півтора місяця.
— І неодмінно в Краків! — продовжувала вона. — Адже туди ось-ось прийдуть росіяни! Я себе набагато безпечніше почував тут, у бомбосховищі!
— Зачекай, — сказав Гольт, — я хочу з тобою дещо обміркувати.
Вона вислухала Гольтові плани на час відпустки і замислилася.
— Звичайно, добре було б… — сказала вона. — Я знаю один закуток у Баварському лісі… Але ж ні… Не годиться! У тебе відпустка, додому ти не їдеш, і я раптом зникаю у невідомому напрямку… Це може впасти в око!
Гольт був розчарований.
— Придумай якийсь привід!
Вона похитала головою.
— Я не можу ризикувати. Це було б чудово, але надто небезпечно… Інша справа, — додала вона за якусь мить, — якби тут не було Гюнтера Ціше!
— «Якби», «якби», — розсердився Гольт. — Завжди мені все псує оцей бридкий тип!
— Вгамуйся, — сказала вона.
— Тоді хоч не їдь нікуди, поки нас не відправлять на трудову повинність, — благав він, — адже ти бачиш, який я самотній.
— Чого ти так розкис? Адже для цього в тебе немає ніяких підстав!
Коли на коротких хвилях передали: «Повітряний простір рейху вільний від бойових з’єднань ворожих літаків», — Гольт лежав поруч з фрау Ціше в постелі. Вікна спальні були широко розчинені. Він все ще умовляв її:
— Може, в тебе є десь рідня, щоб ти могла сказати?..
— Ні, ні, це справді неможливо! Мені самій дуже шкода.
Гольтові здалося, що він чує кроки в коридорі. «Та ні, напевне, я помилився».
— А якщо тобі поїхати раніше, — наполягав він, — а я б потім до тебе приєднався? Це вже нікому не впаде в око.
Двері раптом відчинилися, на порозі спальні стояв Ціше, старший курсант Ціше власною персоною. На правій руці в нього теліпалась каска. Гольт обімлів, він тільки встиг натягнути ковдру на фрау Ціше.
— Ага!.. Ага!.. Ага!.. — не тямлячи себе від люті, безпорадно лепетав Ціше, і, перш ніж вони опам’яталися, він щез, мов привид. Двері спальні так і залишилися відчинені навстіж. Потім клацнув замок у коридорі. Гольт люто прошепотів:
— От свиня… Паскудна, жирна свиня!
Фрау Ціше, бліда як смерть, тремтіла від страху.
— Боже мій! Боже мій!
Гольт пробував її заспокоїти, але марно. Вона й слухати не хотіла.