— Тепер я пропала, всьому кінець… Він напише батькові.
Від такої перспективи і Гольта охопив жах. Він ніяк не міг зібратися з думками. «Що ж робити? Звернутися по допомогу до Гільберта? Примусити Ціше заприсягтися нікому нічого не розказувати?» Але тут же він відкинув цю думку. На Вольцова тепер не можна розраховувати, а Ціше скорше дасть себе вбити, ніж відмовиться від можливості зробити підлість своїй мачусі, а разом з тим поквитатися з ним. Гольт, підібгавши ноги, сидів на ліжку і думав: «От халепа! Цього ще бракувало!»
Фрау Ціше лежала нерухомо поряд з ним. Вона відразу якось знітилась.
— Він вижене мене! Вижене геть, і все!
— Почекай, не журися! — умовляв її Гольт. — Він нічого не дізнається, про це потурбуюсь я! — Він і сам не уявляв ще, як це зробити, але сподівався, що по дорозі на батарею обов’язково щось придумає. Гольт встав, зібрав свої речі і подався в ванну. Там він підставив голову під крижаний струмінь. Фрау Ціше пішла за ним. Незважаючи на нестерпну спеку, її лихоманило.
— Не можна допустити, щоб він написав батькові,— заговорила вона вже спокійніше. — Вернер, роби з ним що хочеш! Головне, щоб він не написав батькові! Ти не знаєш старого Ціше, він самолюбивий і мстивий.
Страх знову охопив Гольта. Він зачесав волосся, відкинув убік гребінця і сказав:
— Побачу, щось зроблю.
Гольт поїхав на батарею. Дорогою йому, звичайно, нічого так і не прийшло в голову. «Яка відчайдушна легковажність! — думав він. — Цього не слід було допускати! Спробую поговорити з Ціше!»
Коли Гольт повернувся в барак, Вольцов сидів за столом і щось вимірював циркулем на карті. Гомулка читав книгу. Ціше в кімнаті не було.
— Облиш його, — сказав Гомулка. — Він відпросився у нічну відпустку і раптом повернувся сердитий як чорт. А зараз сидить у їдальні і щось пише.
«Отже, Ціше вже строчить батькові листа! Треба діяти».
У безлюдній їдальні стояли сутінки. За прилавком на стільці спав куховар. Перед маленьким брудним віконцем сидів за столом Ціше і писав. Побачивши Гольта, він квапливо зібрав свої папери. Гольт, не кажучи ні слова, сів навпроти нього. Обличчя Ціше зараз було ще одутліше, ніж завжди, і вкрите червоними плямами, очі палали ненавистю.
— Послухай, Ціше! — почав Гольт.
— Забирайся геть! — сердито прошипів Ціше. — Негайно забирайся геть!
— Не кричи! — зупинив його Гольт.
Але Ціше вже не можна було стримати.
— Іди геть… свиня! — загорлав він. — Нам з тобою ні про що говорити! Ти, ти посягнув на честь мого батька…
— Кричи голосніше! — сказав Гольт. — Кричи, щоб усі на кухні про це дізналися.
Куховар за прилавком прокинувся і сторопіло дивився на обох юнаків. Потім підвівся, позамикав шафи і вийшов з їдальні.
— Мені треба тобі дещо сказати, — примирливо сказав Гольт. — Ти ненароком побачив те, чого тобі краще було не бачити. У нас з тобою різні погляди, і тому немає рації довго про це говорити. Але те, що ти відразу ж зопалу сів писати своєму батькові, це, знаєш… дуже підло! Якщо ти почуваєш образу і якщо в тебе є хоч на шеляг мужності, зведи рахунки зі мною. А свого батька не чіпай!
Гольт ухопився за цю думку як за порятунок. Якби Ціше можна було примусити розглядати все як особисту честь, можна було б зарадити справі. Але Ціше прошипів йому прямо в обличчя:
— Не старайся, — і знову закричав: — Я не дозволю тобі паскудити честь мого батька! Досить! Тепер нарешті я з тобою розквитаюся… за все… за все, від першого дня… за всю твою гнилу інтелігентність… за твою антинімецьку розбещеність… Ти мені дорого за все заплатиш! — Він аж захлинувся. Гольт мовчав, не знаходячи слів для відповіді. А Ціше хрипким від люті голосом продовжував: — За те, що ти цю жінку зробив… зробив шлюхою, ти відповіси моєму батькові! Відповіси ти, і вона — теж! І ви ще пошкодуєте… ох як пошкодуєте!
Гольт не знав, чим зарадити лихові. У розпачі він скочив з місця і схопив Ціше за груди. Але тут пролунав сигнал тривоги.
— Шкода! Я б тобі зараз так усипав! — сердито сказав Гольт. — Але нічого! Ти своє ще дістанеш!
Весь тремтячи від люті, Ціше позапихав за пазуху свої папери і побіг до гармати.
— З’єднання швидкісних літаків ворога над північно-західною Францією прямують до кордонів рейху!
Бомбардувальники так і не з’явилися. Минуло понад три години, настала ніч. Зенітники куняли у бліндажі біля гармат. Раптом Ціше вигукнув:
— Приготуватися до бою!
В містах завили сирени.
— Що ж це, відразу тривога? — здивувався Гомулка.