— Великі з’єднання ворожих літаків проходять над Голландією в напрямі району Кельн — Ессен! — знову вигукнув Ціше.
Вольцов повиганяв з бліндажа дружинників. Але літаки змінили курс і пройшли значно північніше.
— Удавана атака! Маскувальний маневр! — сказав Гомулка. — Вони хочуть збити з пантелику нас і наших нічних винищувачів.
Сирени провили відбій. Згодом надійшло повідомлення, що бомби скинуто в районі Великого Берліна.
Гольт перемовлявся з Гомулкою. Чути було, як на командному пункті горланить Кутшера. Кілька прожекторів нишпорили по небі. Ніч стояла ясна. В зеніті миготіли зорі, а довкола стягувалися купчасті хмарки. Десь на півдні випускала метал доменна піч; палаючі над нею клубки колошникового газу забарвили обрій кривавим багрянцем.
— Скільки вже бомб вони сюди скинули, — сказав Вольцов, — а заводи працюють!
— Тихо! — крикнув Ціше. — Знову велике з’єднання літаків над Ла-Маншем, напрямок: Емден — Ольденбург.
Довкола в містах знову завивали сирени. За півгодини надійшло повідомлення: «На узбережжі бомбардувальники потрапили у велику смугу туману. Шукають непередбачені цілі».
— Тепер вони прилетять сюди!
Вольцов віддавав дружинникам накази:
— Якщо розвішуватимуть «свічки», відразу ж підносьте сюди резервні боєприпаси! Зрозуміло?
Завивання сирен то наростало, то спадало. Тривога! В небі вже гули ескадрильї бомбардувальників. А зовсім близько з південного боку яскраво палали освітлювальні ракети — це засікали селище, яке, немов острівець, лежало серед заводських будівель. Прожектори метушливо обмацували небо і згасали ще до того, як оптичні прилади встигали спіймати ціль. З північного заходу наростав потужний гул авіаційних моторів. Довкола люто гуркотіли зенітки. Каскади яскравих ракет освітили вогневу позицію батареї.
— Стріляти за даними радіолокатора! — закричав Ціше. І відразу ж: — Радіоперешкоди! Суцільний загороджувальний вогонь — напрямок три! — Він вигукував координати наводки. І нарешті: — Вогонь!
Постріли і недалекі розриви бомб злилися в розкотистий грім. Обернувшись, Гольт побачив Вольцова. Без каски він стояв біля гармати, широко розставивши ноги, і розміреними рухами посилав один за одним снаряди в канал ствола.
Перепочинок.
Дружинники мовчки викидали за бруствер порожні гільзи. Хтось рахував:
— Тридцять дев’ять, сорок, сорок одна…
«Сорок один постріл?» — здивувався Гольт. Каскади розвішаних у небі освітлювальних ракет згасли. Хмари на сході все ще відсвічували багрянцем пожеж, над пошматованим ліском за робітничим селищем здіймалися угору величезні омахи полум’я. Вогонь швидко розростався і вже охопив усе густо забудоване селище. Один з дружинників, що стояв біля бруствера, раптом у відчаї зігнувся і затулив обличчя руками.
— У нього там сім’я, — суворо пояснив хтось.
— Це байдурке! — крикнув Вольцов. — Візьми себе в руки! — Він змащував затвор.
Повітря знову затряслося від гуркоту моторів.
— Радіоперешкоди! — надсадно вигукнув Ціше.
«Догорлався до хрипоти!» — зловтішно подумав Гольт.
— Барикадний!.. Кут підвищення — тридцять п’ять, кут горизонтальної наводки сорок вісім — двадцять, запал — двісті градусів!
Гольт поправив навушники.
— Вогонь! — крикнув Ціше.
За кожним пострілом Гольтові в обличчя вдаряли фонтани сухої пилюки. В очах, осліплених спалахами пострілів, аж пекло, він не чув, як кілька хвилин тому Ціше подав команду: «Припинити вогонь!» Враз запала тиша. Серед цієї тиші пролунав хрипкий голос Вольцова:
— От свині! Ще й фугасні бомби кидають у полум’я.
Знову нальоти. З боку Франції з’єднання бомбардувальників летіли в район Кобленц — Саарбрюкен.
— Сьогодні в них велика програма! — сказав Гомулка.
Вольцов з дружинником прочищав канал ствола гармати.
Лише на світанку, десь годині о четвертій, надійшло повідомлення, що останні з’єднання ворожих літаків залишили повітряний простір Німеччини.
Гольт навіть не уявляв собі, як йому уладнати суперечку з Ціше. Коли вони натягували на гармату брезент, він очей не зводив з свого ворога. Ціше разом з іншими пішов у барак і, зморений, упав на ліжко. Гольт полегшено зітхнув.
«Та писанина, напевне, ще й досі у нього за пазухою, — обмірковував Гольт. — А що, коли одібрати в нього недописаного листа?» Ціше тихо хропів уві сні. Інші довкола також спали. Тільки Гольт, до краю змучений і знесилений, не міг склепити очей. Він гарячково шукав вихід. «А чи не звіритися у всьому Вольцову і не нагадати ще раз про його обіцянку?»