— Старшу дочку звати Ута?
— Так точно, оберштурмфюрер!
— Коли ви бачилися з нею востаннє?
— У вересні, на початку вересня минулого року, оберштурмфюрер.
— Де ви зберігаєте листи від неї?
Гольт судорожно проковтнув слину.
— У шафі, оберштурмфюрер!
Жест у бік Кутшери.
— Готтескнехт! — гаркнув Кутшера. За спиною Гольта грюкнули двері.
— Пане капітан?
— Поясніть, де лежать листи! — звернувся есесівець до Гольта.
Гольт глянув на Готтескнехта.
— Моя шафа незамкнена… На верхній поличці зліва… У папці… Вони зв’язані…
— Принесіть усю папку! — наказав оберштурмфюрер. Двері ззаду знову грюкнули. Не встиг Гольт зібратися з думками, як запитання знову посипались одне за одним:
— Знаєте ви лейтенанта Кіфера?
Гольт задумався: «Кіфер, Кіфер, хто б це міг бути?..»
— Відповідайте!
— Одного разу на вечірці я зустрічав лейтенанта, нареченого Ути Барнім. Прізвища не пам’ятаю. Можливо, це й був Кіфер. Лейтенант бронетанкових військ.
— Коли це було?
— В липні минулого року, оберштурмфюрер!
— Що ж це була за вечірка?
— У сестри мого товариша по школі був день народження. Я потрапив туди випадково.
— Як прізвище вашого товариша?
— Візе, оберштурмфюрер!
Запитальний жест у бік капітана. Кутшера заперечливо похитав головою. Порух руки вліво, цивільний записав.
— Ви вже були тоді знайомі з Барнім?
— Ні, оберштурмфюрер! Я саме там і познайомився з нею, у той день.
«У той день… Незабутня хвилина!» Гольт почував себе дуже нещасним, він мало не заплакав.
Рипнули двері, Готтескнехт доповів:
— Ваш наказ виконано! — і поклав Гольтову папку на курильний столик.
Оберштурмфюрер вийняв з неї листи і недбало перегорнув кілька аркушів. Пачка була досить товста.
— Тут усі листи, які вона вам писала?
— Так точно, штурм… пробачте, оберштурмфюрер!
— Всі до одного?
— Так точно, обер… штур… фюрер!
— Що це з вами?
— Нічого, оберштурмфюрер!
— Листи конфісковано!
Есесівець уважно оглянув вміст папки, але там були тільки чисті аркуші паперу.
Рух руки наліво. Цивільний підвівся і, ні з ким не попрощавшись, вийшов з барака.
Оберштурмфюрер втупив в Гольта допитливо гострий, пронизливий погляд холодних світло-сірих очей. Гольт витримав цей погляд. Але десь усередині він раптово відчув слабість, у нього аж коліна затремтіли. Голос оберштурмфюрера пролунав близько, майже над самим вухом:
— Ви знаєте, де зараз перебуває ця Барнім? Може б, ви могли нам підказати, де її можна знайти?
— Навіть уявити собі не можу, оберштурмфюрер, — відповів Гольт. Голос його тремтів.
— Якщо Барнім дасть про себе звістку в листі, по телефону чи ще яким чином або якщо вам хто-небудь повідомить про місце її перебування, ви повинні негайно повідомити про це таємну поліцію, польову жандармерію, у крайньому випадку — своє начальство, нагадавши при цьому, що її розшукують. Ви мене зрозуміли?
— Так точно, оберштурмфюрер!
— Станьте як слід!
Гольт клацнув закаблуками.
— Попереджаю вас, що ви накличете на себе сувору кару, якщо ви не виконаєте моєї вказівки.
— Так точно, оберштурмфюрер!
Оберштурмфюрер обернувся до Кутшери:
— Я закінчив, капітане Кутшера!
— Можете йти! — гаркнув на Гольта Кутшера. — Та дивіться, тримайте язик за зубами.
Але Гольт не рушив з місця. Судорожно витягши руки по швах, він у відчаї сказав:
— Пане капітан, дозвольте звернутись до оберштурмфюрера!
— Про це не мене треба просити, бовдуре! — гаркнув Кутшера. Оберштурмфюрер здивовано підвів на Гольта холодний погляд.
— Що ви хотіли?
— Дозвольте запитати, — насилу вимовив Гольт. Він не міг інакше, він повинен знати… — чи… чи Ута Барнім… чи полковник Барнім…
— Полковник Барнім, — грізно і квапливо сказав оберштурмфюрер, — розстріляний.
«Розстріляний… Розстріляли…»
— І вам, як німцеві, усе ваше життя мусить бути соромно, що ви зналися з такими покидьками суспільства.
— А тепер забирайтесь геть! — крикнув Кутшера. — Швидко!
Гольт віддав честь. Повернувся кругом. Відчинив двері. Зачинив двері. Надворі яскраво сяє сонце. Воно сходить з-за туманної імли. Життя тече своїм руслом. О восьмій годині черговий унтер-офіцер будитиме молодих зенітників. «І мене також розбудять, як і інших, і все розвіється, як страшний сон. І Цемцький буде живий, і не буде більше ніяких ні «шорт-стірлінгів», ні гармат і нарядів по казармі. Все буде, як тоді, в далекому дитинстві, коли батько, утішаючи мене, говорив: «Ні, злі відьми тільки у казках…» А все, що сталося відтоді, між далеким минулим і сьогоднішнім днем, — усе це сон. Все це сон! Повір, хоч він і страшний, та залунає сигнал побудки, і все, що тебе гнітило, кане в пітьму, і ти тільки посмієшся і проженеш від себе цей кошмар!»