— Я?.. Але ж я… — пролепетав він. — Це все Гольт. Я хотів сказати… — І раптом він у розпачі заверещав: — Та це ж не я. Я тільки хотів… Це все вони… Я б ніколи в житті не дозволив собі… Я… я…
— Візьміть себе в руки, — прикрикнув на нього Готтескнехт. — Що ви собі дозволяєте?
Гольт був упевнений, що Готтескнехт давно стояв за дверима і тільки вичікував слушного моменту, щоб увійти. Комічний фінал інциденту, який перевернув усе догори дном, викликав у нього подвійне почуття: хотілося сміятись і одночасно огортав страх.
Бранцнер враз знітився і тільки кидав благальні погляди то на Вольцова, то на Гольта, то на Гомулку.
Нарешті Вольцов змилостивився:
— Бранцнер взагалі хлопець непоганий. Може, він і справді сказав це ненароком.
— Найкраще було б, якби ніхто нічого не чув, — мовив по довгій паузі Готтескнехт.
— Я нічого не чув, — сказав Гомулка.
— Я теж.
— А я вже спав.
— Як націонал-соціаліст, — велично мовив Вольцов, — я, врешті, не повинен цього так залишити. Але… вважайте, що і я нічого не чув.
— От і гаразд, — сказав Готтескнехт. — Прошу вас, щоб надалі такого не повторювалось. На добраніч.
Всі стояли мовчки, аж поки не зачинилися двері барака. Потім Бранцнер сердито сказав:
— І які ж ви… негідники!
«Комедія, та й годі», — думав про себе Гольт.
— Напевне знаю, якщо вас не відпустити, то це пагубно вплине на вашу боєздатність. Отже, йдіть, — сказав Готтескнехт.
За годину Гольт був у фрау Ціше.
Вона спаковувала речі. В коридорі стояли чемодани, ящики, кошики. Фрау Ціше в барвистому фартушку метушилася по спальні, складаючи у кошик білизну. Гольт спостерігав за нею.
— Ти що, з місяця впав? — вигукнула вона. — Геббельс призначений імперським уповноваженим по тотальній мобілізації. Всі без винятку театри, вар’єте, художні школи закриті, завмерло майже все літературне життя! Щодня так і чекай нових суворих законів про трудову повинність. Що ж я, по-твоєму, повинна стати до верстата й обточувати снаряди? Та я ж на все життя попсую собі руки! Десятигодинний робочий день не для мене! — Вона сіла на ліжко і закурила. — Квартиру замкну, а речі вивезу… Як у тебе справи з відпусткою?
— Відпустку мені дали, — сказав Гольт, — Скоро поїду.
— Хочеш, поїдемо разом у Баварський ліс?
Гольт не відповів. Він курив і уважно дивився на неї. Вона усміхалася, привабливо і спокусливо. Але дивно, її усмішка на нього зовсім не впливала. Він подумав: «Навіть не запитала, як загинув Ціше… І справді, шкода було б, якби вона понатирала на руках мозолі!» І раптом, мов настирливий привид, перед ним з’явилися великі волохаті руки Шмідлінга, що судорожно вп’ялись у шлак біля гармати. І руки Цемцького. І руки Рутшера…
— Не знаю, — похмуро мовив він. — В Баварський ліс? Це було б чудово, але не знаю, чи можна щось змінити…
— Там буде так чудово! — тихо проворкувала вона.
Але й це не вплинуло на Гольта. Він тільки подумав: «А вона й справді вродлива». Проте й ця думка не викликала в ньому ніяких почуттів.
— Нехай перероблять тобі відпускне посвідчення і проїзний квиток. Подзвони мені завтра. — Гольт кивнув головою. Вона підвелась. — А зараз лишу все, як є. Хочу в кіно. Підеш зі мною? У Ваттеншейді — «Нора» за Ібсеном. В минулому році я пропустила цей фільм.
Вони майже цілу годину добирались до Ваттеншейда. Безугавні бомбардування сильно пошкодили транспорт. В тісному, задушливому кінозалі Гольта не полишало якесь гнітюче почуття. «Таке безглуздя! І навіщо було йти на вечірній сеанс? Неодмінно оголосять повітряну тривогу. Адже погода ідеальна для авіації. Правда, в повітрі висить імла, але це перешкода хіба що тільки для винищувачів та ще для зеніток… А ми отут, у незнайомому районі, далеко від квартири Герті, далеко від батареї…» Байдужий до всього Гольт сидів у твердому відкидному кріслі, поклавши на коліна каску. «Нора» його зовсім не зацікавила. Він з полегшенням зітхнув, коли фільм нарешті закінчився.
— Ходімо! — сказав він.
Але їй захотілося ще й хроніку побачити.
— Показуватимуть епізоди, пов’язані з замахом!
Гольт знову сів. Але не встиг ще відзвучати музикальний вступ до кіножурналу, як на екрані замість хроніки з’явилися слова: «Тривога! Негайно залиште зал!»
— Ось тобі й маєш, хай йому біс! — сердито вилаявся Гольт.
— Може, це тільки розвідники! — заспокійливо мовила вона.
Всі товпилися до виходу.
Була десята година. Надворі їх оповила темрява ночі. Тільки ледь відсвічувало затягнуте імлою небо. Гольт швидко зорієнтувався. Вулиця з обваленими і обгорілими фасадами вела на північ, напевно, до Гельзенкірхена. І сам чорт заблукав би у цьому лабіринті руїн! Трамваї вже не ходили. Людський натовп швидко розсіявся. Незабаром на вулиці вже не було жодної живої душі. Вони йшли дуже швидко і незабаром опинились у якомусь ще уцілілому від бомб районі з тісними вуличками. Раптом розляглися сирени, хвиля за хвилею здіймаючи в нічне небо грізне виття. Гольт й фрау Ціше кинулися бігти. Загуркотіли зенітки, спочатку десь далеко, потім зовсім близько. На небі вже гули мотори.