— Це, мабуть, розвідники, вони тільки пролетять над нами, — заспокоював її Гольт, та нараз кров захолола йому в жилах. Темряву ночі розрізало яскраве світло ракет, їх не видно було за високими будинками, але Гольт збагнув, що то десь зовсім близько, бо небо аж палало.
Якийсь фантастично одягнений чоловік заступив їм дорогу.
— Стійте! Стійте! Забирайтеся з вулиці! Негайно в бомбосховище!
Фрау Ціше щось злякано заторохтіла, але Гольт схопив її за руку:
— О боже, не роби дурниць!
Він потяг її у найближчий під’їзд.
— Ви залиштеся зверху! — наказав комендант бомбосховища, звертаючись до Гольта.
— Ні, ні! — вигукнула фрау Ціше. — Я… я хвора, і мені потрібна допомога! — Вона потягла Гольта вниз стрімкими сходами.
Довгий коридор підвалу забитий людьми. Гольт оглянув це тьмяно освітлене приміщення, сотні облич, здавалось, пропливали в сутінках білими як крейда плямами, чемодани, рюкзаки, наповнені водою ванни. До його слуху донісся крик дитини.
— Не ставайте на виході! — хтось штовхнув Гольта в бомбосховище. Він став пробиратися аж у кінець проходу, мабуть, тому, що там було вільне місце. Вони йшли, переступаючи туго набиті валізки, витягнуті ноги. Власне кажучи, тут було непогано, тільки й те, що трохи далекувато від виходу. Вони сіли останніми у довгому ряду людей біля замурованої пробоїни в стіні. Два стовпи ліворуч від Гольта, немов колони, підпирали низьке склепіння підвалу. Оберігаючи свою супутницю, Гольт обняв її за плечі. Вона тремтіла у літньому пальті.
— Одягни мою каску! — сказав він.
Каска була їй велика, зате прикривала шию і навіть плечі.
Гольт побачив навпроти себе маленьку дівчинку років чотирьох. Згорнувшись клубочком, дитина міцно спала. Поруч лежала ціла купа клунків. А ще трохи далі на лаві сиділа огрядна жінка у брезентовій куртці і синіх лижних штанях. Гольт нишпорив по кишенях, шукаючи електричний ліхтарик. Знайшовши, він потримав його в руках і знову сховав у кишеню. Хтось глухо промовив:
— Усе життя їла б самий хліб, аби тільки не сипалися прокляті бомби!
Підвал був дуже глибокий. Але гуркіт літаків долинав навіть сюди. На лаву поряд з фрау Ціше опустився старезний тремтячий дідок. Тепер вони сиділи втрьох, притиснувшись до стіни. У протилежному кутку спала дитина.
Раптом страшенний удар струсонув підвал. Другий, потім третій — уже такий сильний, що Гольт відчув, як захиталася стінка у нього за спиною. Хвиля вітру прокотилася підвалом. Гольт почув над самим вухом голос фрау Ціше:
— Свята Марія… матір божа… Заступи і захисти нас, грішних!
Від дверей у сховище долинув пронизливий крик:
— Пожежа!
І відразу ж вереск і зойки, які заглушив грубий голос:
— Всі чоловіки… гасити пожежу!
Гольт хотів підвестись, але фрау Ціше міцно вчепилася в нього.
— Пожежа… я хочу вийти, — благала вона. — Виведи мене звідси!
«Безглуздя! — думав Гольт. — Це якесь безумство!» У вухах стукав голос Вольцова: «Ці негідники… накидали у вогонь фугасних бомб…»
Та раптом Гольт відчув страшенний удар, його стукнуло головою об стіну, і світло погасло. Він, задихаючись, ловив ротом повітря, його душив нестерпний кашель, здавалося, що він помирає.
Гольт довго шукав у кишені ліхтарика. Конус світла наткнувся на непроглядну стіну білого вапняного пороху. Він струснув з себе фрау Ціше, підвівся, наступив на чиєсь тіло, обминув його, навпомацки пробрався ліворуч і відчув під ногами щебінь. Стукнувся головою об щось тверде. Це завалилася стеля підвалу. Гольт все ще кашляв, хоча хмара вапняної пилюки поступово осіла. «Завалило!» — промайнула думка. Хотів кричати, але страшенно душив кашель. Нарешті Гольт віддихався, великим зусиллям волі подолав страх, та все ще не міг зібратися з думками. Завіса пилюки ставала прозорішою. У мерехтливому конусі світла кишенькового ліхтарика виринув куток підвалу, де їх засипало. Ще не зовсім вгамований страх викликав у пам’яті Гольта уривки фраз: «… на посту, загубленому десь у непроглядній пітьмі ночі…» Дідок, стогнучи, підвівся з підлоги. Дівчинка аж задихалася від кашлю, з свистом втягувала в легені повітря, ніби в приступі коклюшу. З купи щебеню стирчали дві ноги в синіх лижних штанях. Фрау Ціше силкувалася вгамувати кашель і жадібно хапала повітря. «…Всю кров, до краплини, як треба, віддам…» «Я повинен, я повинен, — думав Гольт. — Я повинен! — І знову й знову: — Я повинен! — Потім промайнуло в голові: — Скоро горніст заграє побудку… — І раптом, як блискавка, спогад: — А замурована пробоїна в стіні!»