«Німеччина…» — думав Гольт. Вперше у своєму житті він почув це слово не під звуки фанфар, не під вигуки «хайль!», а ніби очищене від усякої мішури і фальшивої позолоти, пройняте глибокою турботою.
— Німеччина, — вів далі Готтескнехт, — це вже не гігант, який панує над Європою, а щось мізерне, стікаюче кров’ю. Вона стане ще жалюгіднішою і убогішою, ще більше страждатиме, але не можна допустити, щоб вона стекла кров’ю! Вмирати за вчорашню примарну Німеччину — це і є боягузтво, Гольт. А жити заради убогої, смертельно пораненої Німеччини, заради її майбутнього — це героїзм, тут потрібна справжня мужність. Я знаю: ви, Гольт, шукаєте… сенс життя, мету, шлях… Цього шляху я не знаю. Я не можу вам допомогти. Всі ми осліплені і повинні пройти через усі муки пекла до кінця. — Він замовк, а потім додав: — Мабуть, так воно повинно бути. Щоб ми нарешті стали самими собою!
Гольт один пішов далі, до барака. Обпалені руки вже не боліли. Він дивився просто себе, поверх барака, туди, де понад небокраєм слалася імла. Погляд його, пронизуючи імлисту завісу, був спрямований у безкраю далечінь. Він нічого не зрозумів, нічого не збагнув. Він тільки вслухався, чи не грає горніст побудку… Але, напевне, ще не настав час.
Гольт впав у сон, що був близький до непритомності. Хлопці не чіпали його і ледве розбудили тільки після обід.
Побачивши знайомі стіни маленької кімнатки, Гольт відчув себе в безпеці. До нього долинув басистий голос Вольцова:
— Вставай, сплюха! Я приніс тобі їсти!
Гольт відчув на собі співчутливий погляд Гомулки. «Бомбосховище, вапняна пилюка, вогняна буря — невже це було в дійсності? — Пережиті недавно страхіття тепер немов покрились туманною пеленою, здавались примарними, нереальними, далекими… — А може, це був тільки кошмарний сон?»— думав Гольт.
Він підвівся немов побитий: на всьому тілі не було жодного місця, яке б не боліло. І все ж він рвучко зіскочив з ліжка і потягся.
За столом з сигаретою в зубах сидів санітар, тримаючи на колінах шкіряну валізку.
— Ось як ми тепер живемо! — сказав він, усміхнувшись. — Відвідую вас навіть «дома», візит — п'ять марок! Ну, давайте буду вас лікувати! — На тильному боці обох рук у Гольта повискакували пухирі.— Цього ми чіпати не будемо, щоб не викликати запалення. — Санітар наклав Гольтові марлеві пов’язки. — А тепер… порцію пронтозілу для заспокоєння нервів!
Гольт стяг з себе обгорілий одяг.
— У тебе все тіло в синцях! — сказав Гомулка.
— Навіть зрозуміти важко, як народ усе це зносить! — відповів Гольт.
І знову розгорілася суперечка.
«Почалась та ж сама комедія», — подумав Гольт.
Бранцнер невдоволено наморщив лоба і з докором подивився на Гольта.
— Он як? Чому ж тобі так важко це зрозуміти? А я тобі зараз поясню!
— Цікаво послухати! — сказав Гомулка.
Бранцнер підозріливо скоса глянув на нього і все ж почав:
— Німецька нація сповнена непохитної віри в свого фюрера і в кінцеву перемогу. Тому вона з радістю зносить всі труднощі долі. Хто сіє вітер, той пожне бурю! Фюрер сказав це дуже ясно минулого року в своїй промові від дев’ятого листопада. Потерпілі від бомбардувань — це наш авангард месників!
В пам’яті Гольта постав табір бездомних на території шахти. «Добрий авангард!» Феттер величезною штопальною голкою пришивав гудзики до комбінезона.
— А сам ти коли-небудь потрапляв під таке суцільне бомбардування? — запитав Гомулка Бранцнера.
— Ні, не доводилось!
— Тоді притримай язика!
— Але ж фюрер… — запротестував Бранцнер.
— Замовкнеш ти нарешті! — крикнув Гомулка. — Фюре-рові теж не доводилось потрапляти під такі бомбардування! Він навіть не побував у жодному з розбомблених міст.
Бранцнер проковтнув слину, випнутий вперед кадик судорожно забігав вгору і вниз.