— Це… це… Ні, досить! — крикнув він. — Сьогодні вам уже не вдасться пошити мене в дурні! Я на вас таки заявлю! Я зараз же піду до шефа!
— Гільберт, вгомони ти їх нарешті! — вигукнув Гольт.
Вольцов, що саме діставав з шафи свої підручники з стратегії, байдуже запитав:
— Що, власне, ти хочеш заявити? — І відразу ж заглибився у якусь книжку.
Бранцнер підперізував пояс.
— Так починалось і в тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році! Ви ведете підривну роботу! Це ворожа пропаганда!..
Гомулка похитав головою.
— Всі ви тут заодно! Кірш, ти все чув? — і далі лютував Бранцнер.
Син теслі Кірш сидів за столом і запихався печивом, поглинаючи пачку за пачкою.
— Я? — Він позіхнув. — Усі тут можуть засвідчити, що я міцно спав і нічого не чув.
— Нічого в тебе не вийде, Бранцнер! — торжествував Гомулка.
Бранцнер рішуче насунув на лоб пілотку.
— Ага? Ну, гаразд! Тут ціле кубло змовників. Але я вас усіх виведу на чисту воду, всіх! — І перейшовши на крик: — Ви вороги народу і саботажники!..
Гомулка мовчки постукав себе пальцем по лобі; він саме старанно підстригав Гольтові обпалене волосся.
— Вороги народу? — обурено крикнув з свого кутка Феттер. — Гільберт! І ти, як майбутній офіцер, все оце терпиш? А що, коли цей базіка і справді подасться до шефа!
— Вірно! — сказав Гольт. — Треба його раз і назавжди провчити.
Вольцов відірвав погляд від книги.
— Як він мене назвав?
— Ворогом народу, — підбурливо доповів Феттер, — шкідником і саботажником… і взагалі…
Вольцов скочив на ноги, ухопив правою рукою Бранцнера за груди і підтяг до себе. Той хотів захиститись, але Вольцов оглушив його дзвінким ляпасом. Феттер вдоволено зареготав, а Кірш запихався собі печивом. Вольцов підвів знесиленого Бранцнера і струсонув ним у повітрі. Потім поставив його на підлогу, штовхнув так, що той відлетів до шафи, і знову шарпнув його на себе.
— Послухай, ти! — сказав він. — Слухай і затям собі! Ті кілька тижнів, які мені лишилося пробути тут, я хочу жити спокійно! Я нікому не дозволю псувати мені кар'єру. З сьогоднішнього дня ти перестанеш базікати раз і назавжди! Інакше… Ти розумієш, наволоч, що означає… «інакше»? Вночі ти з нами чергуєш біля гармати. І не буду я Гільбертом Вольцовом, якщо при першій же стрілянині не розтрощу гаєчним ключем тобі голову. Такі випадки траплялися, почитай «Воєнні листи артилериста» принца Крафта цу Гогенлое. Ну як, домовились? — І він відпустив Бранцнера.
У Гольта було таке відчуття, ніби хтось накинув йому на шию зашморг. Він знав, що Вольцов дотримає свого слова і виконає погрозу. Йому пригадалось, як біля Воронової скелі Вольцов накинувся на беззбройного Мейснера і притис йому до лоба дуло пістолета. «А тут те ж саме, — думав Гольт, відчуваючи, як його лихоманить. — Йому однаково — вбити собаку, з кимось битися або палити по літаках з близької відстані… Завжди він вірний своїм принципам!»
Під час перевірки телефонної лінії Гомулка ніби між іншим сказав Гольтові:
— Уяви собі, якби Вольцов був нашим ворогом! — Він повісив у бліндажі навушники. — Добре, що ви з ним давні друзі…
— Щастя, що Гільберт не чув усієї нашої розмови, — відповів Гольт. — Хто знає, як би ще обернулася справа!
Гомулка сів на станину.
— Скажи відверто, що ти пережив сьогодні вночі?
— Скажу, але тільки тобі,— одказав Гольт. — Такий жах важко навіть описати. Я і уявити собі не можу нічого страшнішого. Краще вже атака з бриючого польоту і суцільне бомбардування тут, серед поля.
Гомулка мовчав. Потім змінив тему розмови:
— Вольцов одержав лист від свого дядька. Того знову підвищили в чині. Тепер він командуватиме корпусом на Західному фронті. Раніше в нього була польова авіадивізія в Росії. Вона потрапила в оточення під Воронежем. Сам генерал утік з котла на «фізелер-шторху».
«Оточення під Воронежем, — подумав Гольт. — А в нас про це ніхто й не чув… Рік тому ця звістка приголомшила б мене».
Гомулка ніби між іншим додав:
— Я теж одержав листа з дому.
— Одержав?.. — У Гольта защеміло серце. — Ну, що тобі пишуть? Що чути про замах? її… теж заарештували?
Гомулка заперечливо похитав головою.
— Ні, вона зникла безслідно…
«Нікого про них не розпитуйте, ні з ким про це не розмовляйте», — згадав Гольт.
— Її, мабуть, розшукують як родичку, — пошепки додав Гомулка. — Полковник Барнім капітулював зі своїм полком, але в момент, коли він сам збирався перейти на бік росіян, його…
Гольт підхопився.