— Може, хоч сьогодні нам дадуть виспатися, — квапливо сказав він.
Вночі біля гармати Вольцов пускав дотепи на адресу літаків «москіто», що довго кружляли над їх місцевістю, а потім раптом полетіли на Берлін і скинули там бомби.
— Бач, як вони обдурили наших нічних винищувачів, ті, мабуть, шукають їх зараз десь під Мюнхеном!
Вранці прибуло поповнення. Феттер, що перевіряв телефонну лінію, прийшов у барак десь біля сьомої години, коли всі ще лежали в постелях.
— Ремісників пригнали! — крикнув він. Ну, хлопці, це вам не те, що наш брат, гімназист! Якісь роззяви, всякі пекарі, слюсарі з ремісничих училищ… Один питає мене: «Камрад, я ніяк не знайду відхоже місце». Я йому: «Нічим не можу тобі допомогти, звернись до чергового унтер-офіцера — він тобі покаже…» А той бовдур мені ще й «дякую» сказав. От буде з кого кепкувати! Якщо вони й надалі будуть такими тюхтіями, я цілком офіціально введу для них тілесні покарання.
Вольцов озвався зі свого ліжка:
— Та об них і руки бруднити не варто!
Кутшера з’явився на ранкову перевірку, як ніколи, чепурний, у супроводі трьох керівників гітлерюгенду. Готтескнехт приніс з канцелярії папку. Вольцов здивовано штовхнув Гольта ліктем під бік.
Кутшера вигукнув:
— Старші курсанти Дузенбекер, Гершельман і Вольцов, вийти з строю!
Капітан вручив кожному залізний хрест. Готтескнехт причепив стрічечки нагородженим. Представники гітлерюгенду потиснули їм руки. Потім Кутшера викликав уперед всіх унтер-офіцерів і зачитав список особового складу батареї:
— Гомулка, Гольт, Груберт, Дузенбекер, Еберт… — і так далі.
Всі двадцять сьомого року народження. Разом з двома гам-буржцями їх лишилося тепер всього сімнадцять душ. Гольт вийшов вперед. Він думав: «Коли ми сюди приїхали, нас було двадцять вісім… Тринадцять убитих з одного тільки класу!» Готтескнехт пристебнув йому до френча значок відмінного зенітника, срібний значок — омріяна нагорода кожного, — котру й носять на грудях зліва…
Батарею розподілили на обслуги.
— Гольт, Вольцов, Гомулка, — оголосив Готтескнехт, — завтра можете їхати у відпустку!
— Пане вахмістр! — сяючи радістю, сказав Вольцов. — Ми повинні ще випити з вами за мій залізний хрест.
— Ви що, з глузду з’їхали! — обурився Готтескнехт. — У сімнадцять років пиячити! Ні, в цьому я вам не потуратиму!
Увечері Вольцов таки приніс пляшку коньяку. Після кількох ковтків Гольт відчув приємну втому. «Яке щастя, — думав він. — Нарешті я дістав відпустку!»
Під час вечірнього обходу Готтескнехт наказав:
— Завтра ж спакувати речі! Спорожнити шафи! На території нашої батареї буде сформована ударна зенітна група… Батарея надпотужної могутності, від вісімдесяти до ста гармат.
Вночі вони сиділи в окопі і ліниво спостерігали, як стріляють новачки. А вранці спакували речі; Феттер мусив залишитися. їхня відпустка строком на два тижні, включаючи два дні на дорогу, починалась о дванадцятій годині дня. Не гаючи часу, хлопці подалися в Ессен. Коли вони нарешті прибули на вокзал, сирени оповістили повітряну тривогу. Якийсь військовий грузовик підвіз їх у південному напрямку. У Вуперталі хлопці пересіли на пасажирський поїзд, але не проїхали й трьох станцій, як поїзд зупинився на перегоні. Вольцов виглянув у вікно. «Виходьте!» Вони кинулись під крутий, усипаний шлаком укіс. Заговорили зенітки, довкола глухо гуркотіло. Хлопці побігли путівцем на захід. Позад них чотиримоторні бомбардувальники скидали свій смертоносний вантаж.
15
Над віллою Вольцових нависло похмуре ранкове небо. Лив дощ.
Гольт і Вольцов внесли в будинок рюкзаки. Гольт з насолодою простяг стомлені ноги.
— У будинку повно чужих людей, — повідомив Вольцов. — Звичайна картина — все евакуйовані і потерпілі від бомб. Ми поставимо для тебе похідне ліжко у моїй кімнаті і якось влаштуємося удвох.
Спав Гольт мов убитий. А коли, уже надвечір, прокинувся, Вольцов відкрив банку м’ясних консервів. На сковороді над спиртівкою шкварчав жир. Гольт аж злякався жахливого безладдя, що панувало в кімнаті: довкола впереміш валялися каски, мундири, розпаковані рюкзаки. У кутках — гори всякого мотлоху, а зверху — чучело куріпки, дуельні пістолети, розбитий череп.
— Треба тут спочатку поприбирати, Гільберт!
— Навіщо?! По-моєму, тут досить затишно, — здивувався Вольцов і вивалив на сковороду консерви. В кімнаті запахло смаженим м’ясом.
Гольт розмотав з рук бинти.
— Мій дядько, — сказав Вольцов, — зараз у Франції. А перед від’їздом туди він ще побував у нас і залишив тут цілу гору всякої всячини: консерви, червоне вино, російський тютюн і навіть ікру. Я відкрив одну коробочку — на смак як оселедець, але наїстися не можна, хіба що злопаєш десяток таких коробочок зразу.