— Може б, мені піти привітатися з твоєю матір’ю? — запитав Гольт.
— Краще не треба. Ти тільки заважатимеш їй голосити. Я сказав, що ми приїхали, — і цього досить.
Будинок був страшенно занедбаний. За останній рік ніхто тут, певне, жодного разу не прибирав і навіть не підмітав підлогу. Тільки на нижньому поверсі, де тепер жили чужі, був порядок. Гольт пішов у ванну. Стік у ванній був забитий волоссям. З крана над умивальником вода не текла. «Ага, — пригадав Гольт, — адже Гільберт минулого року виламав тут шматок свинцевої труби…» Гольт помився під душем. У дзеркало він побачив, що синці на його тілі посвітлішали і стали зелено-голубі.
Снідали вони просто з сковороди.
— Хліб ні до чого, — повчально говорив Вольцов. — М’ясо набагато корисніше. Аттіла харчувався самим лише м’ясом. — Гільберт перш за все витяг з рюкзака свого зачитаного Клаузе-віца. Гольт перегорнув кілька сторінок. — Якщо ти надумав нарешті хоч трохи познайомитися з воєнним мистецтвом, — порадив Вольцов, — то найдоцільніше в першу чергу прочитати «Канни» Шліффена.
Гольт закрив книгу.
— Дякую! — сказав він, беручи простягнуту йому сигарету.
— Без теоретичної підготовки, — пояснював далі Вольцов, — не можна зрозуміти, що діється на фронтах. Знаєш, чому такі суб’єкти, як Бранцнер, не хотять слухати правду про стан справ на війні? Тому, що в душі вони не впевнені в собі і, незважаючи на гучні фрази, не розуміють і не люблять війни! Хоч фюрер і запевняє, ніби війну нам нав’язали, але це він тільки так говорить, щоб людям роти заткнуть. А в дійсності після тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року у нас не було іншого виходу, як розв’язати нову війну. Я ще від батька чув, що справжній солдат ніколи не примириться з поразкою і завжди мріятиме про реванш. Саме про це й написано в книзі фюрера «Майн кампф». Там сказано, що ми мечем повинні завоювати собі новий життєвий простір на Сході.
Не встиг ще Гольт після виснажливих повітряних боїв вдихнути на повні груди мирного повітря тилового містечка і звикнути до відпустки, як слова Вольцова знову нагнали на нього смуток і викликали гнітючі спогади: «…підготували і розв’язали загарбницьку війну…» — це говорив йому батько. Гольт пригадав і репліку Гомулки щодо голодних полонених: «Не вони розпочали війну…»
— Такі люди, як я, — продовжував тим часом Вольцов, — як би тобі сказати?.. Ми стверджуємо війну. І якби війна не спалахнула, її треба було б розв’язати якомога скоріше. Тільки справжню, а не таку нікчемну, як у тисяча вісімсот шостому році. Війну за всіма правилами мистецтва, як ті, що вели, наприклад, Олександр або Наполеон. Отже, запитуй, у нас є час. Хочеш, я поясню тобі наше становище. Ми тепер потихеньку воюємо вже на внутрішній лінії. А наше чудове передпілля, на превеликий жаль, уже втрачено.
Гольт курив, не перебиваючи Вольцова. Потім глянув на годинник і спохватився:
— Досить! Ходімо, а то закриють призовний пункт.
Дорогою вони зустріли Гомулку. Дощ вщух, густа завіса хмар розвіялась, і подекуди проглядало сонце. Тепер вони уже втрьох пішли до центру міста. Відмітившись на призовному пункті, хлопці попрямували тісними вуличками до ринкового майдану. Проходячи повз продовольчу крамницю, вони побачили, як з дверей вийшла дуже молода, худенька дівчина, одягнена в благеньке барвисте платтячко, в руках тримала кошик. Вона відступила на крок назад, щоб дати їм дорогу.
У неї були каштанові коси і карі очі. її погляд ковзнув по Гольтові. І раптом у його пам’яті спливли слова: «…дівчинка стояла на дорозі…» Рядок з вірша, якого він колись читав: «Дівчинка стояла на дорозі». Гольт пригадав дівчинку в червоних черевичках. Він зупинився. «Чому вона така сумна?»
Незнайома дівчина прямувала в той бік, звідки вони щойно прийшли. Над нею похмуро звисало сіре дощове небо. Та ось крізь хмару пробилося сонце і засліпило Гольтові очі. Він пішов далі. «Що це? — думав він. — Хто вона така?»
— Прокинься, хлопче! — прикрикнув на нього Вольцов. — Спиш просто на ходу!
На ринковому майдані вони зустріли цілу ватагу молоді. Тут були Петер Візе і Герберт Вурм, — угледівши Вурма, Вольцов, як півень, колесом випнув груди, прикрашені орденською стрічкою, — а з ними дівчата: сестра Рутшера, Фрідель Кюхлер у військовій формі, її подруга, на прізвисько Індичка, і ще троє-четверо дівчат. Всі з купальниками.