Повернувшись до купальні, Гольт, щоб віддихатись, якусь мить відпочивав, лежачи на воді й тримаючись за поручні сходів. Потім виліз на пліт. Серце у грудях ще сильно калатало. Все товариство вже сиділо на звичайному місці під вишкою — юнаки і дівчата, а з ними також Вольцов і Гомулка. Гольт повільно пішов до них. «Ні, — подумав він, угледівши знайоме обличчя, — цього не може бути!» Осторонь від усіх примостилася дівчинка, яку він бачив біля магазину. Прихилившись до поручнів і спершись підборіддям на коліна, вона сиділа зовсім самотня, з заплющеними очима.
Гольт підійшов до вишки і ліг на дощатий поміст. Фрідель Кюхлер відразу ж в’їдливо запитала, хто це його так розмалював. Гольт нічого не відповів. Та Гомулка, який взагалі не любив брутальних виразів, на цей раз не витримав:
— Там, де Вернера так розмалювало, ти, дурепа, від страху об… б з голови до ніг!
Дівчата з огидою скривились, а Вольцов зареготав, та так голосно, що дідусь сторож здивовано виглянув із своєї халупки на березі.
Потому запала тиша, всі мовчки вигрівались на сонці. Хтось запитав:
— А що, власне, являє собою повітряна війна?
Вольцов посміхнувся.
— Що являє собою повітряна війна? Це дуже просто зрозуміти! Повітряна війна по суті найпростіша з усіх воєн, які тільки бувають. Ми сидимо внизу і стріляємо вгору, а вони літають угорі і кидають бомби вниз, прямо на нас.
Гольт думав: «Відразу запитати незручно. Трохи згодом, а то всі звернуть увагу». Потім, ніби між іншим, сказав:
— Що це за дівчина сидить он там?
Всі повернули голови. Дехто з дівчат засміявся.
— Дурепи! — розсердився Гольт.
— Всі дівчата такі, коли докупи зберуться, — буркнув Вольцов. — Зате кожна зокрема тихше води, нижче трави.
— Вірне зауваження, — сказав Гомулка.
— Вона нетутешня, — заходилася пояснювати по паузі Фрідель Кюхлер, білява керівниця місцевої спілки німецьких дівчат. — Її евакуювали сюди з Західної Німеччини, здається, з Швейнфурта. Кажуть, у неї отут, — вона ткнула себе пальцем у лоб, — не всі дома. їхня керівниця загону розповідала мені, що вона сирота і працювала у Швейнфурті наймичкою — відбувала там річну трудову повинність. їй всього лиш п’ятнадцять років. Кажуть, її засипало під час повітряного нальоту, а коли за тиждень бомбосховище відкопали, там були вже самі трупи, вижила тільки вона. Потім лежала у лікарні. Тепер вона тут відбуває трудову повинність у одній багатодітній сім’ї. Хазяїн у неї есесівець, їй живеться там непогано. В травні її знову клали в лікарню, а тепер у неї відпустка після хвороби, вона працює тільки першу половину дня.
Вольцов ліг на теплі дошки.
— Війна є війна, — мовив він.
Гольт намагався відігнати від себе настирливе видіння засипаного бомбосховища, де серед мерців одна жива душа бореться з божевіллям. Він чув навколо себе пусту балаканину дівчат.
— Чому ж ви не потурбуєтесь про неї? — хрипко запитав він.
Запала мовчанка. Потім якась із дівчат сказала:
— Вона не хоче. Вона уникає всіх!
Гольт аж схопився на ноги.
— Ось вам і єдність нації! — в’їдливо вигукнув він. — Усі за одного… — Він бачив спрямовані на себе погляди спантеличених очей. Гольтові здалося, ніби він чує, як білява керівниця спілки німецьких дівчат Фрідель Кюхлер проповідує «єднання народу, товариство». А з того часу не минуло ще й року! У вухах лунав голос фрау Ціше: «Покинь дитину! Мене, мене рятуй!» Він рвучко повернувся і пішов геть. За його спиною почувся голос Гомулки:
— Кілька днів тому Вернер пережив майже таке саме, як і та дівчинка!
«Те, що я пережив, — ніщо, — думав Гольт, ідучи плотом. — Я все витримав і ще витримаю, якщо прийдеться!»
У самому кінці плоту, де були прив’язані байдарки і рибальські човни, він сів і опустив ноги у воду. Ріка виблискувала в промінні сонця.
«Вісім днів засипана!» — думав Гольт. Він бачив себе, як він несе дівчинку в червоних черевичках на перев’язочний пункт, а хтось говорить йому: «Ех! Марно ви трудилися». Зверху з гуркотом падають палаючі крокви, іскри фонтаном бризнули в під’їзд… «Ви знаєте полковника Барніма?» А потім: «Розстріляли…» Ну, а що ж з Утою? Можливо, і її вже немає?.. А може, її ніколи й не було на світі? Може, Ута мені просто приснилась, як і «мустанги», і Шмідлінг, і масовані нальоти?»
Він підвівся і повільно попрямував до дівчини — вона, як і раніше, сиділа на сонці, спершись на поручні. Він примостився біля неї на землі.
— Мене звуть Вернер Гольт. Я курсант, служу на зенітній батареї, а зараз у відпустці.