Другого ранку Гольт вирішив піти до Гомулки. Вольцов ще спав. На столі лежала ціла купа зошитів у шкіряних палітурках. Вольцов читав їх до півночі. То були щоденники його батька. Гольт написав записку: «Я у Зеппа. Побачимось, напевне, на пляжі». Погляд Гольта упав на Вольцова, що безтурботно хропів уві сні, і його охопило бажання крикнути над самим його вухом: «Тривога! До бою!» Ото схопився б як ошпарений!
Гомулки жили в передмісті. У палісаднику перед будинком уже цвіли гладіолуси і айстри. Двері відчинив Зепп, ще в купальному халаті. Він впустив Гольта і провів його у світлу їдальню. З суміжної кімнати долинали жіночі голоси.
— Це до нас приїхали родичі,— пояснив Гомулка.
Зеппова кімната була умебльована дуже просто, але в ній
панували педантичний порядок і чистота. Коли Гомулка відчинив шафу, Гольт побачив стопки акуратно складеної білизни, поставлене в ряд взуття. Бездоганно вичищений одяг на трем-пелях. Він мимоволі згадав хаос у Вольцова.
Друзі вийшли в сад і посідали в тіні. Віти абрикосових дерев аж гнулися від зрілих плодів.
— Цього року добре вродили абрикоси, — сказав Гомулка. — Ми даємо їм дозріти, навіть перезріти, щоб можна було варити повидло без цукру.
Гольт підібрав з землі кілька абрикос, з'їв їх, а кісточки викинув у кущі. Потім, задоволений, ліниво простягся під деревом.
— Які в тебе на сьогодні плани? — запитав Гомулка.
— Я домовився про зустріч.
— Це правда, — обережно запитав Гомулка, — що вона не при повному розумі?
— Дурниці! Безглуздий наклеп, який могла вигадати тільки ота дурепа Кюхлер! — І вже спокійніше Гольт додав: — Не знаю чому, але я терпіти її не можу. Все аж кипить у мене від люті, коли я її бачу. — А подумки вирішив: «Це жіноча різновидність Ціше, Бранцнера і їм подібних». — Скажи, Зепп, — задумливо запитав він згодом, — звідки в нас таке почуття неприязні до всіх таких… пройнятих націонал-соціалістськими ідеями типів? От, буває, зустрінеш такого і подумаєш: симпатичний хлопець! Але досить йому тільки відкрити рота, і пішло: пануюча раса, несхибна воля, фанатична віра і таке інше. У мене відразу ж з’являється думка: «О боже, і це такий…» А нам же говорять, що такі люди, як Ціше, з їх… фанатичною вірою повинні служити для нас взірцем.
— Особисто мене, — задумливо мовив Гомулка, — всякий фанатизм, ну як би тобі сказати… лякає. Запитаєш чому? Тому що з фанатиком неможливо говорити. Поняття «фанатизм» у моїй свідомості асоціюється з образом розлюченого бульдога. Не смійся, Вернер, це справді так!
— Але ж від нас вимагають якраз фанатизму! — вигукнув Гольт. — І саме тому, що я схильний все аналізувати і обдумувати, я заздрю тим, хто може фанатично вірити. Я з усієї сили намагаюсь бути фанатиком! Адже для них усе просте і зрозуміле. А оці роздуми і сумніви можуть, врешті, доконати людину! Мені б дуже хотілося стати фанатиком.
Гомулка підвівся з землі.
— Але тоді я не зміг би бути твоїм другом, — сказав він.
— Уяви собі тільки: я що-небудь бовкнув, а ти відразу ж, блискаючи очима, схоплюєшся мов ошпарений і біжиш на мене доносити… І так весь час доводиться остерігатись і кривити душею. — Він знову сів на траву. — Думки, — мовив Зепп надзвичайно серйозно, — ще нікого не доконали. Інша справа безглузді думки! Істину шукати треба, але треба робити це з розумом, а не тупцювати у темряві з зав’язаними очима.
«У темряві з зав’язаними очима, — подумав Гольт. — Влучне порівняння. Іноді мені й справді здається, що я тупцюю в темряві. В таких випадках я міркую собі: цього я не розумію і ніколи не зможу зрозуміти. Яких тільки пілюль не довелося мені проковтнути за цей рік! Барніми всі заарештовані, старий Ціше виконує в генерал-губернаторстві якусь невимовно мерзенну роботу, євреїв кудись тишком-нишком забрали і знищують тією… як її… хлорметиловою кислотою, — так сказав батько, а йому можна вірити! Але про це краще не думати! Інакше я не виплутаюсь без підтримки і опори! А чи можна ще взагалі знайти щось певне на цьому світі?»
— Може, ми просто не розуміємо нашого часу? — сказав Гольт уголос. — Але зараз, коли росіяни підійшли вже до кордонів Східної Пруссії, одно лише безсумнівно: хіба ми не боремося за Німеччину? Хіба ми досі не боролися за життя жінок і дітей Ессена і Гельзенкірхена? Можливо, від того було мало користі, але в це я твердо вірив — ми захищаємо жінок і дітей.
— Але те ж саме роблять і вони, — заперечив Гомулка. — Якщо підходити до справи з іншого боку, то взагалі все стає незрозумілим. А як ти гадаєш, за що воюють росіяни? Варто тільки послухати, що есесівці з перших днів витворяли в Росії! А наша польова жандармерія, а наші війська? Ціше зміг би тобі точно довести, що ми маємо право винищувати росіян, бо вони, бачиш, більшовики. Постав себе на місце більшовика, у котрого розстріляли всю сім’ю або вивезли в Німеччину на каторжні роботи! Хіба він не бореться за жінку і дітей?