— Я?.. Тебе забуду?.. — вигукнула Гундель.
Він підвівся і кілька кроків проніс її на руках, а коли опускав на землю, вона якусь мить лежала в нього на грудях, зовсім так само, як та дівчинка в червоних черевичках. Він безпорадно притиснув її до себе і сховав обличчя в її волоссі.
Він повільно йшов звивистими провулочками. Вольцов ще не повернувся. Гольт довго сидів біля відчиненого вікна. Літня ніч стояла така прозора, і він міг роздивитися все аж униз до ріки.
Вже о першій годині ночі Вольцов увалився в кімнату, весь спітнілий, у пилюці.
— Оце марш так марш! На, забирай нашу зброю! — Він кинув на стіл важкий згорток. Шкіряні сумки з пістолетами відсиріли в землі і вкрилися цвіллю. Гольт потримав у руці бельгійський браунінг. Кілька іржавих плям на чорній сталі легко відтерлися. Вони курили сигари і чистили зброю. Вольцов був чомусь сьогодні особливо неговіркий і похмурий.
— Щось сталося? — запитав Гольт.
— Зі мною? Нічого! — відповів Вольцов.
Він відсмикнув назад затвор вальтера, заклав патрон, прицілився в чучело куріпки і натиснув на спуск. В тісній кімнаті постріл розлігся з силою вибуху гранати, пороховий дим повалив у відчинене вікно. Вольцов жбурнув пістолет на стіл. В будинку заметушилися. Внизу хтось закричав:
— Що у вас там трапилось? Ради бога?
— Мовчати! — гаркнув Вольцов, підбігаючи до дверей. — А то ще й не так гримітиму. — Він знову сів на ліжко. — Ну, а ти як? — запитав він похмуро. — Відвідав свою кралю? Що вона, і справді трохи не зовсім?.. Ці травматичні неврози особливо поширені під час війни, їх так і називають — воєнні неврози, порушення нормальних реакцій. Такі явища відомі були і раніше, я читав про них ще у Альтгельта в його «Санітарній службі під час війни». В більшості випадків — справжнісінька симуляція! Знаєш, як робили в лазаретах шістнадцятого армійського корпусу за часів першої світової війни? Цим хворим приписували найважче фізичне навантаження — ганяли їх годин по чотири тричі на день. Це просто магічно діяло! Повіриш, не минало й тижня, як усіх оцих паралітиків уже здоровими відправляли на фронт…
Засинаючи на своїй розкладушці, Гольт все ще бачив Вольцова з похмуро відчуженим обличчям — той схилився за столом над купою зошитів у шкіряних обкладинках.
Другого ранку, годині об одинадцятій, Гольта розбудив стукіт у двері:
— Пошта! Вас просять униз!
Жінка-листоноша змусила їх обох розписатися у розсильній книзі. Як тільки Гольт глянув на конверт і побачив штемпель «Звільнено від поштових зборів», ноги йому підломилися, і він схилився на одвірок.
Вольцов розірвав конверт і прочитав уголос:
— «Ви зобов’язані з’явитися… — подумати тільки, це було позавчора, — в табір трудової повинності 2/461…»
Вони знову піднялися на другий поверх. Вольцов почав чистити свій мундир. Повістки були відіслані з Гельзенкірхена на їхню батарею, а звідти переадресовані Вольцову додому.
— Поклич сюди Зеппа! — наказав Вольцов. Але Гольт уже побіг провулком униз.
Він швидко знайшов будинок, рвучко відчинив двері і вибіг східцями на другий поверх. Тут було темно, тхнуло цвіллю. За першим же поворотом стояла навколішках Гундель і шкребла щіткою дерев’яні приступки. Зачувши його кроки, вона обернулася. Побачила Гольта, зраділа, обличчя її посвітлішало. Вона була в сірому закритому фартусі, босоніж. В збентеженні тильним боком долоні дівчина змахнула з лоба звислі пасма кіс.
— Я їду! — сказав він. — Нам необхідно ще раз зустрітися.
— Ідеш? — перепитала вона розгублено. — Вже сьогодні?
Вгорі грюкнули двері. Жіночий голос крикнув:
— Гундель! З ким це ти там базікаєш?
Гольт помітив, як стрепенулася Гундель; вона швидко приклала палець до рота і знову заходилася шкребти. Висока, дебела жінка з розпатланим волоссям вийшла на сходи і, перегнувшись через поручні, почала лаятись. Побачивши Гольта, вона злякалася:
— Здрастуйте! Що вам потрібно?
— Хайль Гітлер! — гаркнув Гольт і клацнув закаблуками. Про себе він подумав: «Зачекай, я тебе провчу!» — Пора вже звикнути, пані: не здрастуйте, а хайль Гітлер! Нечуване неподобство!
Обличчя жінки налилося кров’ю.
— Це ви мені говорите? Знайшли кого вчити!
— Саме вам! — крикнув Гольт, торжествуючи. Він навіть спробував, як Кутшера: — Мовчати, коли я говорю! Слухати! Що за бандитська поведінка!
Жінка боязко зиркнула нагору, де хтось з шумом відчинив двері.
— Та тихше ви!..
Ковані підошви важко затупотіли сходами, і над поручнями схилився кремезний здоровило з лисиною і сивіючою борідкою клинком. Він був у чорних рейтузах і чоботях, крізь плетену майку просвічувались мохнаті груди.