— Що у вас тут сталося? — запитав він.
«Триматися до кінця! — сказав сам собі Гольт. — Все одно шлях назад відрізаний!»
— Що таке? — повторив він. — Ця жінка зустрічає мене, ніби ми принаймні десь у Польщі! Прив’язати до дерева і відшмагати!
Це справило враження.
— Знову ти, невмивана пико, розпустила свій довгий язик! — крикнув здоровило на свою огрядну жінку. — Ану геть звідси. — І, повернувшись до Гольта: — Заспокойтесь, камрад!.. Що, власне, вам потрібно?
«А тепер — планомірний відступ», — вирішив Гольт.
— Я хочу відвідати батьків свого товариша, котрий загинув у бою. їхнє прізвище Надлери. Це десь тут.
— Надлер? — повторив суб’єкт на сходах і задумався. — Ні, ви помилилися, не туди потрапили! Але все одно ходімо нагору поговоримо.
Гольт вагався. Проте почуття цікавості перемогло, і він піднявся нагору.
У великій кімнаті, що правила і за кухню, вовтузилося на підлозі п’ятеро дітей, шосте лежало біля вікна у кошику для білизни. Натягнувши чорний мундир есесівця, здоровило шикнув на своє потомство:
— Гаген, Вульф, щоб зараз же і духу вашого тут не було! Аннегрет, забирай дітей, та не вовтузься там довго! — Після цього він велично опустився на диван. — Сідай, камрад!
Гольт міркував про себе, що мають означати нашивки на його чорному мундирі. Мабуть, пора забиратися звідси.
— Прошу пробачення, унтер-шарфюрер, я, звичайно, не знав, з ким…
— Нічого, нічого, у цих жінок ніякого поняття, скільки не втовкмачуй їм у голову! Розповідай, з яких ти країв!
— Гельзенкірхен, — коротко відповів Гольт.
— Ну, звичайно! Тутешні хлопці всі туди потрапили… І як же у вас там справи?
— Як же вони можуть бути? Відомо… Солдати стоять непохитно, незважаючи на бомбардування. Нічого їх не бере!
— Отож-бо воно й є,— погодився здоровило, і в голосі його почулося задоволення. — А тут пустили чутки… ти навіть не уявляєш… про загальну деморалізацію… Наше дівчисько і те носа задирає. В Швейнфурті її, бачиш, луснуло по макітрі… я її наскрізь бачу, від роботи ухиляється, стерво! Вже кому й знати, як не тобі!
Гольт підвівся.
— Я сьогодні одержав повістку. Наказано з’явитися відбувати трудову повинність. Це десь у протектораті, здається, в Словаччині.
— В Словаччині? Ну, брате, і пощастило ж тобі! — співчутливо похитав головою господар. — Ці негідники зовсім озвіріли. Нападають на поїзди, висаджують у повітря мости, нахабніють з кожним днем, а росіяни ночами підкидають їм підмогу на парашутах… Але тепер, кажуть, наші за них взялися, вони з цими негідниками не будуть панькатися…
— Мені ще в довідкове бюро, треба розшукати цю адресу. Дуже обмаль часу…
— Ну, хай щастить тобі,— сказав здоровило, проводжаючи гостя до дверей кухні.— А взагалі не лови гав, вашому братові треба завжди бути напоготові. Гаген, — крикнув він, — Вульфі, Аннегрет, Гейдрун, ходіть сюди, вже можна!
Гольт збіг сходами. Проходячи повз Гундель, потиснув їй руку.
— О четвертій годині…— шепнув він. — На тому ж самому місточку. Гаразд?
Вона кивнула головою. Збентежений, тремтячий від хвилювання, весь час думав: «їй не можна там залишатися!»
Він довго натискував кнопку дзвоника, але ніхто не відчиняв. З будинку линули звуки музики, грало радіо. Гольт дзвонив, стукав — ніякої відповіді. Тоді він пішов садом. Двері на веранду були відчинені. Гольт зайшов у будинок.
— Зепп! — покликав він. Пішов коридором. Радіо грало так голосно, що здригалася ваза на підвіконні. Раптом музика стихла. Серед тиші, що зненацька запала, крізь ледь прочинені двері в їдальню долинув голос Зеппа, повільно й виразно він вимовляв якісь слова незнайомою мовою. Потім почувся голос адвоката:
— Хорватська мова тобі важко дається, повторюй про себе щовечора. Ну, а тепер те ж саме російською мовою!
«Дивно, — подумав Гольт, — дуже дивно!» І знову долинув голос Гомулки, що вимовляв незвичні для його слуху речення з багатьма приголосними…
— Зепп! — гукнув Гольт. В ту ж мить знову заграло радіо. Двері відчинилися, на порозі стояла фрау Гомулка.
— Дуже прошу пробачити, пані, я дзвонив, стукав, кликав…
Вона з звичною незворушністю повела його в їдальню.
— А ми на вас чекали. Коли думаєте їхати?
— Сьогодні ж, — сказав Гольт. — Зепп, я прийшов по тебе! Іди скоріше до Вольцова.
Гомулка пішов переодягатися. Гольт, смутний, опустився на стілець. «Її треба забрати звідти», — не полишала його думка.