Коли Гомулка пішов, Гольт промовив:
— Недовго ми відпочивали!
Вольцов курив і все читав.
— Мені б теж хотілося проглянути ці щоденники, — сказав Гольт. — Уявляю собі, чого там тільки не понаписувано! Адже так?
Вольцов схилив набік голову.
— Тобто як це? Що ти маєш на увазі?
Гольт здивовано глянув на нього.
— Та нічого особливого. Просто… Адже твій батько був полковник, цікаво, звичайно, що він пише. — Він відніс свій рюкзак до дверей. — В тебе є сигара? Дякую! — Гольт закурив. — А я збирався з тобою про дещо поговорити. Хоч би про той замах. Я й досі нічого не розумію!
Вольцов рвучко встав і дико глянув на Гольта, але потім знову байдуже нахилився і дістав з-під столу пляшку червоного вина.
— Послухай, що я тобі скажу, — мовив він, наповнюючи дві склянки і раптом підвищивши голос до крику: — Вольцов зневажає зрадників! Вольцов зберігає вірність своїм воєначальникам!.. Мій дядько в партії з тисяча дев’ятсот тридцятого року, увесь наш рід — офіцери з тисяча сімсот сорок другого року, і ніхто з нас ніколи не порушував присягу! — Він схопив щоденники, високо підняв, а потім жбурнув на стіл з такою силою, що вино вихлюпнулося з склянок. — Справжній Вольцов зберігає вірність фюреру! — Гільберт вигукнув ці слова і з розмаху вдарив долонею по чорних зошитах. — Він зразок того, що означає солдатська дисципліна і витримка! В нашому житті відкривається новий розділ, становище стає серйозним! Дай боже, щоб війна тривала ще два роки, тоді побачиш, що таке німецький офіцер.
«Ось хто знає, що йому потрібно, — подумав Гольт, хоч і зовсім не розумів причини збудження Вольцова, — Все або нічого! До біса половинчатість!» Вони випили.
— За дружбу! — вигукнув Вольцов. Він простяг Гольтові парабелум. — Тільки нікому не показуй, доки не прийде час застосувати його в ділі!
Гольт глянув на годинник. Відірвав клапоть паперу і записав на ньому батькову адресу. Виходячи, він попросив Вольцова взяти з собою і його рюкзак, сказавши, що прийде пізніше, а сам щодуху побіг до Паркового острова.
Гольт чекав більш як півгодини.
— Я мусила доглядати за дітьми, — сказала Гундель, засапавшись від швидкого бігу. — В мене десять хвилин, не більше!
Він повів її у парк. По дорозі Гольт говорив:
— Пам’ятай про все, що я тобі сказав! Чекай на мене! Я писатиму «до запитання», навідуйся на пошту. І ти пиши, коли тільки зможеш, добре? А ось тобі адреса мого батька!
Вона прочитала:
— Доктор Ріхард Гольт?
— Він професор… Це йому тепер дали жалюгідну посаду за те, що… Я майже не підтримую з ним зв’язку, але якщо коли-небудь до нього потрапиш, скажи лише, що ми з тобою знайомі… Розповіси йому все, він неодмінно допоможе. — Гольт взяв її руку, потріскану, натруджену руку дитини. — Прощай, Гундель!
Вона сказала:
— Повертайся скоріше, Вернер! І ніколи не будь такий… як сьогодні вранці!
— То це ж я навмисне влаштував спектакль! — вигукнув він. — Говорив словами нашого капітана!
— Знаю, — сказала вона. — Але щось таке сидить і в тобі!
Він відчув потиск її руки. Вона хотіла втекти, але він затримав її, дістав з нагрудної кишені коробочку і вклав їй у руку хрестик Ути з ланцюжком.
— Я одержав це минулого року в подарунок від однієї дівчини… Можливо, її вже немає серед живих!..
Гундель довго розглядала золоту річ і пошепки прочитала викарбовану на хрестику дату:
— Рік тисяча шістсот дев’яносто другий…
— Прочитай, що там написано.
Вона по складах розібрала надпис дрібним химерним шрифтом і зразу ж втекла.
Гольт ішов парком і все поглядав за річку.
Вольцов і Гомулка сиділи у кав’ярні в товаристві дівчат. З ними і Вурм. Вольцов про щось розповідав, видно було, що він вже підпив. Обличчя Гомулки почервоніло.
— Стара не дає нам нічого, крім пива, — поскаржився Вольцов. — Зате штамфюрер Вурм приніс з дому пляшку горілочки. А ти, штамфюрер, виявляється, непоганий хлопець! — Він поплескав Вурма по плечі.
Хтось тицьнув Гольтові в руку склянку. Хтось крикнув:
— Тост!
Вольцов підхопився і загорланив з такою силою, що жили випнулися в нього на лобі:
— Якщо ти загинеш, я за двох стану сам. Всю кров до краплини, як треба, віддам!
— Час на вокзал! — підганяв Гомулка.
Пивний кухоль впав зі столу і розбився. Гольт закинув рюкзак за плечі. Його каска, дзенькнувши, вдарилась об стілець.
«Втупитися очима в уявну точку. Он там, над одвірком, і… вперед — марш!»