Товстий фельдмейстер Бетхер прийняв командування, і всі три взводи рушили. На станції вже стояв ешелон.
Паровоз, попихкуючи, повільно пройшов повз семафор, а тоді поїзд кілька годин простояв десь серед поля в темряві. Гольт спав на голій підлозі, загорнувшись у ковдру. На другий день поїзд знову довго стояв на якомусь перегоні. Від вагона до вагона поповзли чутки: втік машиніст. Гомулка нишком посміхався. Тільки надвечір рушили далі. Вночі поїзд так різко загальмував, що всі покотились один на одного. Знадвору долинали вигуки, гримнуло кілька пострілів.
— Вилазь! — крикнув Вольцов.
Гольт схопив карабін і стрибнув у нічний морок. Попереду блиснули постріли. Вольцов навстоячки стріляв у темряву. Біля паровоза хтось несамовито кричав: «Припинити вогонь! Припинити вогонь!» По коліях заметався сніп світла від кишенькового ліхтарика. Вольцов побіг уперед, туди, де раптом спалахнув червоний сигнальний вогонь. Обер-фельдмейстер Лессер репетував:
— Тюхтії! Ідіоти прокляті!
Бійці товпились на залізничному полотні біля вагонів. Вольцов розповів, як усе сталося:
— Міст. Його, звичайно, охороняють. Вартові подали сигнал «тихий хід», а машиніст узяв та й зупинив поїзд. Тут охорона в першому вагоні зопалу давай стріляти. Вартові на мосту, звичайно, почали відстрелюватись. Звідки ж їм знати, що й до чого.
Паровоз, здригнувшись, повільно рушив. Всі полізли у вагони. На мосту Гольт розгледів кілька темних постатей з гвинтівками за плечима.
— Жертв немає?
— Як не дивно, немає,— відповів Вольцов. — Але це поганий знак: виходить, не вміємо стріляти!
На другий день вони нарешті прибули до місця призначення. Поїзд зупинився на товарній станції. Колії, пакгаузи, семафорні будки — все це широкою смугою тяглося до самого лісу. Приблизно кілометрів за два видно було залізничний міст, перекинутий через глибоку ущелину, на дні якої шумів неширокий, але бурхливий потік.
— Це Гран, — заявив Вольцов, глянувши на карту.
До міста, — цього невеличкого сонного містечка з якимось десятком вулиць, що губилось серед густих листяних лісів, — від товарної станції можна було дійти за півгодини. Вони марширували вузькими вуличками. Хоч бралося вже до полудня, перехожих майже не видно було. Вони співали: «…Сюди, до нас, до нас спішіть, ми разом сіять будем, в очах голодний сум блищить, ми новії землі здобудем…» Промарширувавши через усе місто, нарешті виринули з лабіринта кривих вуличок на широку площу. Тут Бетхер подав команду: «Стій!» Фасадом до площі і вулиці, з котрої вони вийшли, стояв окремо великий будинок школи, а обабіч нього розрісся густий сад, відгороджений від площі низеньким парканом. Бокові стіни будинку були глухі, без вікон. Вікна фасаду на першому поверсі і в підвалі були загратовані.
— Погань, а не квартира! — вилаявся Вольцов, знімаючи з плеча карабін. — Охороняти незручно!
Бетхер разом з командирами взводів оглянув будинок і давав накази:
— Перший взвод — в караул! Другий взвод — прибирати приміщення! Третій взвод — роздобути соломи! Речі скласти мерщій на подвір’ї, зброю мати завжди при собі. На ремінь! Налі-во! Повзводно, ліве плече вперед, кроком руш!
Гольт зайшов через парадний вхід, піднявся на кілька сходинок угору. Стіни широко розступилися, утворюючи просторий вестибюль. Праворуч і ліворуч тягнувся коридор з класами. Прямо навпроти вхідних дверей широкі дерев’яні сходи вели на другий поверх. Справа від них, спустившись на дві-три сходинки і проминувши двері у підвал, можна було через чорний хід потрапити на подвір’я. Зліва від вестибюля у відчинені двері видно було невеличку комірчину шкільного сторожа. Посеред кімнатки стояв сам сторож — темноволосий чоловік років п’ятдесяти. Бем накинувся на нього:
— Здати ключі, живо! І щоб духу вашого тут не було! Геть!
Сторож, очевидно, не розумів по-німецькому, проте поспішив вийти через чорний хід.
Гольт працював до пізнього вечора. Він допомагав викидати на подвір’я парти і лави. Третій взвод привіз солому. Вони розносили її по класах.