— Вона дочка сторожа. Її звуть Милена. На неї накидає оком Шульце.
— Шульце? — вигукнув Гольт. — Отой павіан?
— Еге ж. Коли він говорив про неї, я вперше побачив на його обличчі щось людське. Проте нічого доброго воно не віщувало.
«Чого це мене так хвилює? — думав Гольт. — Яке мені до неї діло? Але… нехай знає, що серед нас не всі ідіоти і хами».
— А чому ти заступився за неї біля колодязя? — спитав Гомулка.
— Знаєш, що? — сердито вигукнув Гольт. — Якщо Шульце… Одним словом, нічого в нього не вийде!
— Будь обережнішим, — серйозно сказав Гомулка. — Піднімати руку на начальника — це пахне воєнним трибуналом. А втім, до цього не дійде. Проти Шульце у тебе немає ніяких шансів — він просто скрутить тобі в’язи. Вольцов би впорався з ним, але на нього краще не розраховувати. А крім того…
— Стій! — крикнув Гольт і, злякано стрибнувши вбік, підняв карабін.
В темряві хтось вигукнув пароль. Це був Бем.
— Тихше! Чого так горланите?
Гольт виструнчився і доповів:
— Ніяких пригод не було!
— На посту не базікають! — буркнув Бем. — Краще дивіться!
На грудях у Бема висів автомат. Він знову зник у темряві. Друзі продовжували обхід. Гольт, стишивши голос, запитав:
— Що — крім того?
Гомулка зупинився і, вглядаючись у темряву, озирнувся на всі боки.
— Відтоді як почалося повстання, — прошепотів він, — тут, як і всюди на Сході, діє не тільки наказ рейхскомісарів, а й розпорядження фюрера про розгляд справ військовослужбовців та допоміжного персоналу, які вчинили злочин проти місцевого населення. А це означає, що коли хто зробить щось лихе словакам, то його не судитиме воєнний трибунал і винний відбудеться лише дисциплінарним стягненням.
«Наказ рейхскомісарів? Розпорядження фюрера?»
— Звідки ти все це знаєш? — холодно запитав Гольт.
— Та про це всі говорять, — ухильно відповів Гомулка. — Запитай Вольцова, він усе знає! Такі розпорядження не доводять до рядового складу, а повідомляють тільки командирам, бо коли про нього довідаються солдати, вони так озвіріють, що це позначиться на дисципліні.
— Звідки тобі все це відомо? — знову запитав Гольт.
— А хіба не все одно? — відповів Гомулка. — Я тільки хотів застерегти тебе. Ти не зможеш послатися ні на які закони, якщо заступишся за цю дівчину наперекір Шульце.
Вони рушили далі. «Який-бо негідник цей Шульце! — з ненавистю подумав Гольт. — Горила проклята!» Але до почуття ненависті додалося ще усвідомлення власного безсилля.
— Виходить, я повинен стояти і дивитись, як він гвалтує дівчину? — Гольт дедалі більше запалювався. — І це говориш мені ти?
Гомулка спочатку нічого не відповів. Але потім все ж таки сказав:
— Якщо тебе це так дратує, то пробач мені, Вернер… Але тільки тому, що йдеться про дівчину.
— Он воно що! — сказав спроквола Гольт. — А росіяни тоді на батареї — це теж були дівчата?
— Ні… — не одразу відповів Гомулка. — Ти маєш рацію. Не сердься тільки, — попросив він, — мені просто здалося…
«Зепп має рацію, — думав Гольт. — Ні, все-таки він має рацію… Може, й це так само, як торік, коли я вважав, що разом з Гільбертом борюся за… справедливість. Коли Марія
Крюгер зачарувала мене і я хотів розквитатися з Мейснером… Це, звичайно, по-дитячому. Ба ні, це не по-дитячому, але… який у цьому глузд? — подумав він. — Що ж таке справедливість? Може, все це дурниці?.. Чи, може, жалість — це й справді вияв малодушності, і Ціше мав рацію, коли казав, що справжня справедливість — це твердість, коли ми, німці… Топчешся в темряві з зав’язаними очима», — подумав він.
В наступні дні довелося добре попрацювати. На станцію прибували ешелони з військами СС. Солдати трудової повинності розвантажували вагони і платформи: зброю і техніку, грузовики, вози і коні, легкі польові гармати й міномети.
— Ну, тепер хай начуваються банди! — радів Феттер. — Вони не протримаються й тижня!
Вольцов лаявся, коли їх примушували по кілька годин носити ящики з патронами і снарядами.
— Це могли б робити й словаки. Сидять собі дома, ледарі такі!
Під час обідньої перерви, сьорбаючи з казанка єдину страву — препоганий суп, Вольцов сказав:
— Ціла есесівська дивізія! Я чув, що це частини особливого призначення. Вони полювали на партизанів у Прип’ятських болотах і, отже, мають досвід у таких справах.
І знов вони підносили ящики з патронами до грузовиків. Кілька ящиків вивантажили біля школи.