— Через п’ять хвилин ви повинні зникнути, — заявив Гольт. — А я доповім, що ви втекли ще до того, як я спустився в підвал.
Дівчина кивнула головою. Він хотів був зачинити залізні двері і раптом хрипло промовив:
— А якщо сьогодні вночі ваші нас… згадай про мене!
Вона глянула на нього здивовано.
— Перебийте своїх командирів! Тоді ми скажемо своїм, щоб вас не чіпали.
«З’їхала з глузду, — подумав Гольт, — вона таки справді з’їхала з глузду!» Він хряснув дверима, повернув ключа і побіг нагору.
Гольт повернувся у вестибюль в ту саму мить, коли Кранц, який обороняв чорний хід, випустив з рук карабін, схилився вперед і, дедалі більше корчачись, беззвучно повалився на поріг відчинених дверей. Гольт став на коліно за виступом стіни і висунув надвір ствол карабіна. Біля колодязя знову заблискали спалахи пострілів. Кранц витягся і завмер нерухомо. Гольт вистріляв усю обойму. Потім зарядив і став чекати. «Яке безглуздя!» — думав він.
У будинку раптом все стихло. Вольцов теж не стріляв. Тільки на вулиці все ще строчив кулемет. «Це почалося принаймні годину тому», — подумав Гольт. Він глянув на годинник. Було тільки пів на першу.
— Вернер! — крикнув Вольцов.
На подвір’ї стрілянина вщухла. Тепер виразно чути було відгомін бою десь удалині. «Мабуть, на станції», — подумав Гольт. В саду затріщали гілки кущів. На подвір’ї почулися вигуки незнайомою мовою. «Ну, це вони вже зникли», — вирішив Г ольт.
— Вернер! — знову покликав Вольцов.
На цей раз Гольт озвався:
— Кранц теж убитий! Заарештованих я не розстріляв. Вони втекли!
Вольцов підняв карабін. Феттер також відкрив вогонь, хтось часто стріляв з вальтера. Потім знову запала тиша.
— Підкрались до самих дверей! — крикнув Феттер. — Думали — так просто зайдуть!
Кулемет, що стріляв на вулиці, раптом замовк. Сильний вибух потряс увесь будинок школи. Другий, третій, четвертий. Підлога захиталася, із стелі посипалась штукатурка… Потім запанувала мертва тиша.
— Пане обер-фельдмейстер!.. — почувся голос Вольцова. — Це над нами вгорі.
Ніхто не озвався.
— Дим! — крикнув Вольцов. — Горимо!
Гольт безсило прихилився до стіни. «Все. Кінець».
— Нікого не впускати! — гукнув Вольцов і кинувся вгору по сходах. Заграва полум’я яскраво освітлювала подвір’я. Вольцов, лунко тупаючи ногами, збіг униз, підскочив до Гольта і крикнув:
— Каюк! Лессер і Бетхер убиті… Ручні гранати! Солома так і палахкотить!
— Гільберт! — закричав Гольт.
— Тихше! — Вольцов зняв каску і пригладив рукою волосся.
— Хто ж залишився? — спитав Гольт.
— Тільки ми вчотирьох з батареї — більше нікого, — відповів Вольцов.
Подвір’я освітлювали омахи полум’я, що все сильніше виривалося з вікон, на сходах трепетало рожеве світло.
— У темряві ми могли б ще проскочити, — сказав Вольцов, — а тепер, коли від пожару видно, як удень, нас усіх переб’ють. Вони цього тільки й чекають. — Він задумався. — Давно пора було тікати звідси! Ми повинні були, як тільки почалася ця катавасія, пробиватись на вокзал до своїх. Це було найрозумніше. І це слід було б викарбувати на Лессеровому надгробку… А він же знав, що сьогодні почнеться! — раптом з люттю вигукнув він.
— Тут весь час сиплеться з стелі штукатурка! — крикнув Феттер.
— Нехай сиплеться! — гукнув у відповідь Вольцов. — Ти краще слідкуй за входом! — Він знову задумався. — Скажи, може, ти випустив сторожа?
— Ну що ти?
— Дивно! Як же вони втекли?
— Крізь вікно!
— Але ж вікна загратовані!
— Вони виламали грати, — відповів Гольт. — О боже, що з нами буде? Невже ми згоримо тут живцем?
— Та замовкни! — гримнув Вольцов. — А куди виходить те вікно? У подвір’я?
— Ні, в сад.
— Дай сюди ключі,— сказав Вольцов. — Піду подивлюсь!
Він спустився по сходах у підвал. Гольт чув, як угорі бурхало полум’я, тріскало і з дзенькотом падало на подвір’я скло.
— Вернер! — крикнув Феттер, обурюючись. — Подивись, вони он ходять собі по шкільному подвір’ю. Може, думають, що нас тут немає?
Він спустив курок, гримнув постріл. У відповідь кулемет послав у двері таку чергу, що з сходів на всі боки полетіли тріски. За колодязем та біля будиночка сторожа Гольт розгледів при світлі пожежі ще якісь постаті, але не став стріляти.
У дверях підвалу з’явився Вольцов.
— Якщо нам хоч трохи пощастить, ми виберемось у сад, А там побачимо, що буде далі.