— У мене є,— сказав Мейєр, — і навіть більше. Я масло завжди додому відсилаю.
— Ну, тоді тебе можна оперувати хоч і сьогодні ввечері! Тож слухай. У тебе раптом заболів живіт, ну просто нестерпно. Ти стогнеш і кривишся, як тільки можеш, у тебе страшна різачка, і почалася вона раптово, як грім з ясного неба…
— Але якщо це так боляче, — нерішуче сказав Мейєр і сам аж зморщився, — тоді, може, щось інше…
— Дурень! — вигукнув Вольцов. — Це зовсім не боляче. Ти тільки прикидаєшся, що боляче.
— Ага, правильно, — погодився Мейєр, а Вольцов вів далі:
— Ти якраз глянув на годинник, чи не пора спати; була, скажімо, без чверті дев'ята, завжди звучить переконливо, коли пам'ятаєш час. І болить весь живіт, не тільки з правого боку, а головним чином посередині, приблизно під пупом….
Гольт лежав нерухомо. Зринали спогади: остання ніч на посту в селі, бій за школу, дівчина-словачка, табір трудової повинності, Гундель, палаючий Ваттеншейд. Він заплющив очі.
— Так. А далі? — спитав Мейєр.
— Запам’ятай: не лягай на лівий бік, бо тоді ще дужче болить. Підтягуй до живота праве коліно — це полегшує біль. А коли вони силою випростуватимуть тобі ногу, стогни і одразу ж знову підтягуй коліно. Зрозумів?
«Я цього шукав… шукав пригод, — думав Гольт. — Отже, тепер нічого хникати і скаржитись, якщо навіть загину. Але я все уявляв собі інакше, гадав, що це робить людину героєм, робить її чистою і вільною… І в голову не покладав собі такого безглуздя. Штурм Лангемарка, як про це писали в хрестоматіях, завжди був моїм ідеалом… З піснею кинутися в бій, щоб умерти за Німеччину…» В пам’яті поставали ті ж самі книжки, розгорталась сторінка, набрана готичним шрифтом: «…пригнувшись, кинутися вперед, з радісним криком жбурнути гранату в кулеметне гніздо… і, пронизаному кулею упасти з останньою думкою: «Німеччина…» Випив гірку чашу з гордою усмішкою героя…»
«Брехня! Всі книжки брехали».
— Коли натискують, болить не з лівого боку, а з правого… Потім лікар повільно і дедалі сильніше натискує на живіт, натисне справа і одразу відпустить. Тут ти повинен закричати: «Ой!» А коли він знову натисне, ти нічого не відчуваєш, і тільки коли він знову відпустить — застогнеш якомога голосніше…
Дитинство пригадувалося якось особливо виразно. «Мені не було ще й десяти років, а я вже грався у війну. Казав: «Коли виросту великий, теж піду воювати». І ось я маю те, чого хотів».
— …щоб сходилася картина крові, треба за двадцять хвилин до того, як у тебе візьмуть кров, якомога швидше зжерти все масло. Зможеш?
— Думаю, що зможу, — сказав Мейєр. — Хоч раз наїмся масла, чому ж ні?
«Але ж дорослі допустили таке! Це вони мене втягли. Усе торочили: «От з Вернера буде солдат хоч куди!» Хіба ж я в цьому винен. Що я тоді розумів? Але дорослі — ті повинні були розуміти. Вони мене навчали цього рік у рік, день у день, вони штовхнули мене на цей шлях».
— Якщо ти все зробиш правильно, тебе оперуватимуть, і ніхто нічого не докаже!
Гольт одвернувся до вікна. Листя на верхівках дерев поруділо. Базікання Вольцова настирливо вривалося в його свідомість. Вранці, прокинувшись, він подумав, що йому вдалося втекти від всього. Але життя переслідувало його. Воно переслідувало його в образі Вольцова — і життя, і війна. «Якби я не опритомнів, — подумав він, — все було б тепер позаду. І в цьому не було б нічого страшного. Було б чудово. Лише чекати страшно, а сама смерть легка».
Вольцов знову і знову повторював свої настанови, втовкмачував їх Мейєрові.
— Найкраще зробити це сьогодні ж увечері, — сказав Мейєр, — поки ти тут і зможеш допомогти мені.
Гольт не слухав. Біль уже заспокоївся. Голова прояснилась. Його охопило почуття байдужості і спокою. Події останнього року пропливали перед ним, немов картини. Події, котрі, кожна зокрема, може, й приголомшили його, а може, тільки налякали, але тепер, коли він оглядав їх, вони з’єдналися, як ланки одного ланцюга, і цей ланцюг приковував його до життя і не відпускав.
«Почалося з Марії Крюгер, — подумав він. — До цього все було просто і ясно. Коли вона сказала мені про Мейснера, тут воно й пішло. Потім у горах хтось із хлопців розповів, як відбирають на Україні худобу і як там розстріляли селянина та всю його сім’ю. Потім Ута: «Всі ці жертви даремні». Потім фрау Ціше і невимовно паскудна робота її чоловіка. Потім батько: «…в польських концентраційних таборах есесівці вбивають сотні тисяч…» Потім історія з російськими військовополоненими на батареї, потім допит у бараці Кутшери. Потім доля Гундель. Потім оця словачка. А потім тартак.