Чотирнадцять годин навчання щоденно! Тільки від одного звільнили їх цієї зими 1944 року — від вправ на плацу та муштрування. Строки воєнної підготовки все скорочувались, а муштра й так входила в навчання піхоти. А втім, дві години на стрільбищі варті були шести годин стройової підготовки на плацу. Рушничних прийомів вже не вчили, не було і стройових занять, тільки повороти, трохи марширування, віддання честі.
Коли виходили з казарми, наказували «поводитись, як у бойових умовах». Величезне казармене подвір’я площею в кілька гектарів штучно було перетворене на порите вирвами поле, в центрі якого, ніби грізний привид, стояв корпус сотні раз вигорілого танка Т-34,— по ньому стріляли учбовими фаустпатронами, ставляли навколо нього димові завіси.
Унтер-офіцер з гнівом накидався на кожного, хто насмілювався вийти з дверей, не пригнувшись. Навіть з казанками — все одно, порожніми чи повними — треба було стрибати з вирви у вирву, зігнувшись у три погибелі.
Інструктори і без стройової підготовки вміли добре «допекти новобранцям»: під час піхотного вчення йому могли показати, що таке «прусський дух», «вимотати кишки», «вправити розум» і «витрясти душу». Черговий унтер-офіцер дбав про те, щоб у спальнях не було надто затишно, він не тільки зривав ковдри та простирала і кидав їх не те що на підлогу, а й у вікно з другого поверху. Особливо подобалось унтерам перекидати шафи, щоб речі розліталися по кімнаті. Часом серед ночі влаштовували «бал-маскарад»: новобранців примушували шкребти підлогу зубними щіточками і влаштовували безсоромний огляд певних частин тіла; а ще бувала перевірка зброї, що починалася в суботу ввечері і закінчувалася аж у неділю після відбою.
Гольт терпів усе це мовчки. Гомулка теж ніколи не скаржився. Феттер з кожним днем все тупішав, а Вольцов бачив у всьому «тренування для фронту», де буде «ще гірше». Зате малий, слабосилий Петер Візе зовсім зачах. Вольцов байдуже сказав Гольтові:
— Так чи інакше, він все одно загине. Тільки сильні витримують випробування.
Гольт часто зупиняв свій погляд на тендітному хлопчині. Він думав: «Три місяці воєнної підготовки… ще два місяці… ще один… Значить, залишилось йому ще два місяці… один місяць…»
А Візе мріяв про консерваторію.
— Знаєш, я тепер твердо вирішив стати піаністом! Найбільше мені хочеться грати Шопена й Рубінштейна… Рубінштейна я відкрив тільки торік. Навіть не розумію, чому він мені так подобається. Може, тому, що в його юнацьких творах стільки… темпераменту, а мені саме цього не вистачає… А «Костюмований бал»! Цю річ я неодмінно повинен тобі заграти, це чудово! Але ти маєш рацію, Шуман мені, звичайно, набагато ближчий, я ним просто тішився! Напевне, він аж надто близький мені, я зовсім втрачаю розум.