— Караул!.. Не витримаю… Зараз у штани накладу!
Згодом Гольт сказав Вольцову:
— Мені наказано приходити щовечора. Мушу я ходити?
— Ні, не мусиш, — відповів Вольцов. — Ти можеш поскаржитись, і тобі, напевно, скажуть, що ти маєш рацію. Але я раджу тобі тричі подумати. Унтери не простять, що ти позбавив їх такої втіхи.
І Гольт не пішов скаржитись, хоч і зневажав себе за це. Ревецький навіть показав це видовище унтер-офіцерам штабної роти. А Кіндхен день у день поставляв нові молитви, перша частина котрих ставала все сентиментальнішою, а друга — все непристойнішою. Нарешті це Ревецькому набридло, і він сказав, що знову має намір вести життя «богохульне і безпутне».
Штабс-єфрейтор Кіндхен, як умів, заспокоював Гольта:
— Ти ж маєш середню освіту. Після війни станеш театральним рецензентом, поїдеш у місто, де Ревецький служить у театрі, і напишеш у газеті: «Алоїз Ревецький — актор досить посередній, не володіє потрібними засобами зображення, щоб вдихнути життя у скільки-небудь серйозну роль». А потім ти його доконаєш: «Ревецький знову довів, що він досить сумнівне придбання для театру, дирекції не слід було його ангажувати». У мене дома, розумієш, невеличка фабрика, а наш старий, оцей Рейхерд, наволоч проклята, одного разу мало не заганяв мене до смерті. Він за фахом комівояжер. От я його після війни…
І він в який уже раз почав розписувати, як після війни помститься на командирові.
Лейтенантові Венерту, командирові учбового взводу, недавно минув двадцять перший рік. Білявий і синьоокий, високий і стрункий, він старанно стежив за собою, і його чорний мундир з срібним черепом на петлицях був завжди бездоганно вичищений і випрасуваний. Він завжди говорив про себе: «Я солдат до самих кісток!» — або: «Я політичний солдат… Для нас, полум’яних націонал-соціалістів, існує тільки один закон — вірність фюрерові!» Він взагалі любив поговорити. «Кращу свою рису — нордичну твердість — німецький народ проміняв на сочевичну юшку романського гуманізму. Фюрер розірвав цю згубну для нас угоду. Нехай знову на повну силу залунає девіз: «Наша честь — у вірності!» Це я й називаю відродженням Німеччини». І він не тільки любив говорити, а говорив, і доладно. Часто він цитував «Майн кампф», а ще частіше «Міф XX століття» Розенберга. Він був представником націонал-соціалістської партії в батальйоні і з захопленням проводив «воєнно-політичні заняття». Гольт вважав, що Венерт схожий на Ціше. «Ніколи не забувайте про осяйну місію, яка випала на долю Німеччини, — розводився Венерт. — Вже два тисячоліття людство прагне визволення. Світ чекає на свого спасителя. І ми, народ Німеччини, ми — його спасителі. Але ми не дозволимо, як той лжеспаситель, розп’ясти себе. Ми самі розіпнемо на хресті своїх ворогів! Наше євангеліє — сила!»
До новобранців звертався він звичайно так: «Танкіст Рейман! Ви лайно! Ви ніколи не збагнете, яке щастя вам випало — жити в наш час! Ніколи вас не осяє думка, яка це велика честь — вмерти за Адольфа Гітлера! Ви тупо животієте, жерете, напиваєтесь. Ви тільки гній на тому полі, яке ми, націонал-соціалісти, переорюємо мечем, щоб імперія росла і квітла!»
У нього було дві пристрасті — лекції на такі теми, як-от: «Герой і історія», «Німецька нація і героїчний дух», і військові ігри на ящику з піском. Він примушував новобранців співати есесівські пісні. «Де ти, камрад?» — називалась одна з них. В ній ішлося про біляву подругу. Петер Візе скаржився Гольтові: «У цих піснях немає почуття, тільки солоденька водичка!» Гольтові було все одно — він співав їх на все горло. Коли співали дружно, їх не мучили на марші. А це було головне.
На фронті лейтенант Венерт пробув зовсім недовго — всього кілька тижнів у Франції. Вольцов говорив про нього: «На слова він мастак. Побачимо, що залишиться від його «героїчного духу» на фронті. Під тим, що він говорить, я готовий підписатися. І взагалі він міг би бути моїм ідеалом, але… я не можу позбутися почуття, що це у нього маска, а насправді… Ну що ж, поживемо — побачимо!»
Одного разу вони посварилися. Вольцов вихвалявся своїм знанням військової справи. Венерт обірвав його:
— Ви, Вольцов, хвалько! А я на своєму віку зустрічав немало хвальків, які потім виявлялися боягузами.
Увечері Вольцов сказав:
— Хвалько і боягуз?.. Ну, зачекай, я тобі цього не подарую!
Через кілька днів на стрільбищі вперше кидали бойові гранати. Відділення сховалося за кущами. Ревецький видав Гольтові дві гранати: одну з ручкою і одну лимонку. Гольт вставив запали в них, засунув гранату з ручкою за пояс і поповз до окопу, де на них чекав лейтенант Венерт.