Кіндхен почервонів, його величезні вуха так і палали.
— Хто ж це понесе! — сказав Гольт.
— Ще шість автоматних магазинів і ручні гранати! — не вгавав Кіндхен. І вже вслід їм крикнув: — А фаустпатрони? На кожного по ящику. Я накажу навантажити їх прямо на машину. Зразкове обслуговування покупців!
У каптенармуса Феттер грав першу скрипку.
— Викладайте все найкраще, пане фельдфебель: шоколад «Кола» й пакуночки з написом: «Для танкістів у бою».
Вольцов брехав, як міг:
— Сам майор сказав: для моїх добровольців я нічого не пошкодую!
Фельдфебель, лаючись, спустився в підвал.
Перебираючи в спальні плитки шоколаду і пачки сигарет, Феттер примовляв:
— Їжте, хлопці, поки війна. Настане мир — всі з голоду поздихаємо.
Вольцов заряджав ручні гранати. Гольт сидів тут же і читав номер «Фелькішер беобахтер», в нього їм загорнули кавалок масла на всіх. «Про бої на Східному фронті», — прочитав він заголовок. З прихованим, якимсь пекучим почуттям страху Гольт намагався примусити себе повірити в те, що там написано. «Отже, росіяни — нікчемні солдати. А я молодий, повний сил, пройшов добру виучку. Кому ж, як не нам, молодим, з ними впоратись!»
Хтось носком черевика відчинив двері в спальню. Це був обер-фельдфебель Бургкерт в чорному мундирі, при всіх орденах. Обличчя сіре, підпухле, на лобі краплинки поту.
— Ви зі мною? — запитав він хрипким голосом. Потім сів за стіл і почав гратися пістолетом Вольцова. Руки у нього тремтіли, він весь спітнів. — Тільки що був на горищі у радистів, — прохрипів він. — Цілу ніч приймали волання про допомогу. Фронту більше немає. Один суцільний котел. Наша одинадцята танкова дивізія входить до складу корпусу Нерінга, що потрапив у оточення під Калішем.
— Я знаю, — байдуже мовив Вольцов. — Якась бойова група недавно передавала «505»! Всі вони там розкисли — нерви не витримали!
У спальню ввійшов приземкуватий чоловік і уважно оглянув усіх.
— Єфрейтор Горбек, — відрекомендувався він і сів.
Гольт упізнав його. Це був той самий єфрейтор, який стояв у різдвяний вечір на дверях гаража, — єдина твереза людина серед п'яного зборища. Гольт помітив, що єфрейтор здивовано кивнув головою Гомулці, потім зупинив уважний і навіть, як здалося Гольтові, насторожений погляд сірих очей на Вольцові і Феттерові; а втім, цю приховану настороженість одразу ж змінила байдужість.
— Я водій, — сказав єфрейтор. Він, очевидно, був у чудовому настрої.— Ну як, готова порода? — запитав він.
— Що? — здивувався Феттер.
— Питаю, чи готові?
Вольцов просунув у петлицю свого френча нову виблискуючу орденську стрічку. Гольт і Феттер почіпляли значки зенітників, Гомулка, що сидів тут же блідий і мовчазний, байдужим голосом мовив:
— А я свого загубив!
— На вас випишуть зараз окремі документи, — сказав Бург-керт.
Вони пішли в канцелярію. Там лейтенант Венерт щось розводився про подвиги. Його очі були незвичайно блакитні.
— Нам потрібні подвиги!.. З богом, камради! — закінчив він.
На подвір'ї чекав автомобіль — на вісім місць, відкритий, з брезентовим верхом. В таких машинах роз'їжджала поліція. Кіндхен навантажував фаустпатрони. Єфрейтор Горбек стояв поруч, курив і навіть не думав йому допомагати. Він не одяг маскувального халата і мав при собі тільки карабін. Зате він притяг туго набитий рюкзак, кілька ковдр, плащ-палатки, палиці для наметів та величезну каструлю.
— Навіщо тобі все це барахло? — запитав Вольцов.
Єфрейтор звів на нього очі. На якусь мить він насторожився, та, може, це здалося Гольтові, бо єфрейтор тут же поплескав Вольцова по плечу і вигукнув:
— Потім дізнаєшся!
«Що це за людина?» — думав Гольт.
Стемніло. Про них, здавалось, усі забули. Учбова рота пішла на заняття. Бургкерт сів на заднє сидіння поруч з Вольцовом. Бас його аж гув. Коли він пив з фляги, в машині чувся запах горілки. Гомулка влаштувався поруч з єфрейтором. Гольт сів позад них. Біля воріт казарми вартовий ретельно перевірив документи. Водій увімкнув швидкість. Гольт подивився на дорожній покажчик: «До Герліця — 58 кілометрів».
Вони мчали крізь темряву ночі. Гольт натяг на коліна ковдру. Крижаний вітер проникав через брезент. Ішов сніг, завивала хуртовина. Обернувшись, Гольт побачив, що Бургкерт прихилився до Вольцова. Обидва спали. Попереду, на тлі освітленого снігом вітрового скла, чорним силуетом вирізнялась голова єфрейтора. Він розмовляв з Гомулкою. Та ось він підняв праву руку і повернув дзеркальце, ніби бажаючи глянути, що робиться ззаду. Іноді, коли стихало завивання вітру, до