Так вони брели. Жменька стомлених, обірваних солдатів згуртувалась навколо Вольцова. Всі були розбиті, змучені. Мороз все дужчав. Почалась хуртовина.
Зупинились у якомусь селі. Тут був командний пункт, офіцери, війська, протитанкові і польові гармати, склади боєприпасів. Феттер роздобув у похідній кухні гарячої страви. Гольт сидів на снігу. Феттер подав йому казанок з гороховим супом.
— Росіяни!
Крики, стрілянина, в селі знялась паніка. Але ніхто не з'являвся.
— їм росіяни вже наяву ввижаються! — вилаявся Вольцов.
Відійшовши далеко від села, вони зайняли позицію у лозняку. Знову почався бій. Стрільці в маскхалатах у темряві просунулись вперед і захопили майже всю низовину. Але за кілометр від села була нашвидкуруч створена лінія оборони. Здалеку безперервно долинав брязкіт танкових гусениць. Лінія оборони складалася з кількох поспіхом викопаних окопів між голими кущами верболозу, в яких засіли рештки знекровлених збірних команд.
Гольт окопувався. Поруч викидали землю Вольцов і Феттер. Вони з'єднали свої окопи і тепер сиділи, тісно притиснувшись один до одного. Гольт сказав:
— Дай вогню, Хрістіан! — Це були його перші слова, сказані за багато годин.
Спалахнув вогник запальнички. Затулене долонею полум'я майже не колихалось.
— Ну й ускочили ми в халепу! — зітхнув Феттер.
Гольт вдивлявся в темряву. «Не хникати! Я міг би лежати де-небудь з кулею в животі. Гусениці могли розтрощити мої ноги. Або мене несло б разом з кригою вниз по Одеру. Не хникати! Я сам цього хотів!»
Вольцов підвівся і, щоб зігрітись, почав бити себе руками по боках.
— Ходімо, Вернер… в село! Може, нам вдасться дістати якесь призначення. — Дорогою він бубонів собі під ніс: — Зараз росіяни переправляють танки. Танки, артилерію, міномети. А завтра пришлють штурмову авіацію.
Вони насилу брели по глибокому снігу.
В селі біля командного пункту вони побачили колону гру-зовиків. Біля них стояв якийсь здоровань; його білий маскхалат вирізнявся в темряві.
— Та це ж Бургкерт! Пане обер-фельдфебель!
— Ага! Значить, ви ще живі? — Обер-фельдфебель був тверезий. — Мене послали в Брігг. Сказали, там наша одинадцята. — Він сплюнув. — Чорта з два!
Кілька офіцерів зайшли в будинок.
— Батальйон збирається накивати п'ятами, — пояснив Бургкерт. — Бачиш, вантажать своє барахло!
— Що нового на Одері? — запитав Вольцов. — Тут ніхто нічого не знає.
— Не задавай дурних запитань! — Обер-фельдфебель був похмурий і сердитий. — Краще допоможи мені. Треба зібрати людей. Атакувати будемо.
— Атакувати? — з жахом перепитав Гольт. — Та це ж…
— Кажуть, фюрер особисто наказав сьогодні ж уночі ліквідувати плацдарм росіян.
Група офіцерів вийшла на вулицю. Капітан з гострим старечим підборіддям і запалими щоками наказав Бургкертові:
— Прочесати село! Тут повно дезертирів! — І зник.
Бургкерт скипів:
— Опудало! Якийсь там задрипаний капітан аеродромної служби! Нічогісінько не тямить, а ще береться командувати!
Він не зрушив з місця. Вістові виносили чемодани і навантажували на грузовик. Як тільки вони зникли в будинку, Бургкерт підскочив до машини, ухопив якийсь ящик і кинувся тікати.
Вольцов похитав головою:
— По-моєму, це називається мародерством.
За кілька кроків від них Бургкерт засував пляшку коньяку в кишеню ватної куртки. Він сказав:
— Гольт, віднесіть цього ящика до себе в окоп. І щоб усі пляшки були мені цілі. Вони нам ще пригодяться! Вольцов, за мною! Підемо збирати людей!
Групки солдатів, що відбилися від своїх частин, об'єднали в «штурмовий батальйон» і послали в окопи перед селом.
Близько третьої години ранку польова артилерія, розташована у них в тилу, відкрила вогонь. У відповідь на село посипались градом снаряди. Будинки розвалювались, горіли сараї і клуні. Злітали в повітря склади боєприпасів. Польова артилерія замовкла. Село було охоплене полум'ям.
Гольт сидів у своєму шанці, натягши на голову плащ-палатку. Вольцов підсунув до нього кулемет. Бургкерт глянув на годинник. Він повеселішав, бас його аж гримів.
— Ми — перший ешелон, — сказав він. — Гольт, дивись не підведи, забезпеч добре прикриття! — Він простяг Гольтові пляшку з коньяком, загорнув шість пляшок горілки в ковдру і плащ-палатку, зв'язав цей згорток ремінцем і закріпив його за спиною. — Готово! — Він ще раз глянув на годинник і підняв ракетницю. В нічне небо злетіла зелена куля. Бліде, примарне світло залило все довкола.