Випитий коньяк огортав туманом свідомість Гольта. Він вибрався з окопу і, спотикаючись, побіг по глибокому снігу. Час від часу тріскають постріли. «Чому ж… чому росіяни не стріляють?»
— Далі! — Це голос Бургкерта.
«Ура!» Хто це кричить «ура»? Он там… окоп!»
— Лягай!
Він упав на землю. Попереду вигуки, постріли, вибухи ручних гранат. «Червоні ракети, що це означає?» Гольт підхоплюється, біжить. Поруч з ним пихтить Феттер. Вони разом стрибають у траншею до Вольцова.
— Тут ніби й не було нікого! — сказав Вольцов.
— Далі! — крикнув Бургкерт.
Гольт припав до кулемета. Знову ракети! Могутня хвиля полум'я і крику пронеслася над головою.
З глибини ночі, з широкої заплави річки на них обрушився контрудар штурмуючої піхоти і зім'яв в'яло атакуючу лаву солдатів. З примкнутими багнетами, стріляючи під час перебіжок з автоматів, сибіряки виринули з темряви і розгромили, роздавили їх, ураганом пронеслися над окопами далі на захід, відкинули другу лаву атакуючих, обходячи палаючі будинки, вдерлися в село, подавили останні жалюгідні групки, і не стало «штурмового батальйону», не стало резервів, і рештки зведених рот безладно кинулися тікати. В ямах, у кущах, далеко позаду колишньої лінії оборони дехто все ж таки вцілів.
Гольт лежав у траншеї, поряд з ним — труп з обличчям землистого кольору. Росіяни бурею пронеслися над головою Гольта, немов страшна мана. У світлі ракет перед ним поставали якісь тіні і силуети. Чергу за чергою випускав він у порожнечу; примарні постаті перестрибували через окоп. Раптом він побачив націлений на нього багнет, але встиг вистрелити з парабелума, і відразу ж важке тіло придавило його. Відбігаючи назад, Вольцов стрибнув до нього в окоп, підняв кулемет на бруствер, потім відтяг труп убік. Феттер і Бургкерт теж повернулись. Вольцов прохрипів:
— Немов дияволи!.. Справжні дияволи!
Бургкерт крикнув:
— Чого залягли? Відходьмо назад!
До них приєднувались солдати, що відбилися від своїх частин, люди з блукаючими очима, і, обійшовши палаюче село, вони подалися на захід, все далі на захід, поки їх знову не зустріли вогнем.
— Вперед! — заревів Бургкерт. — Вперед! Ура!
Стрільці в маскхалатах почали були окопуватись, але тут же покидали лопати і взялися за зброю. Рукопашний бій. Два різномовних «ура» злилися воєдино. Оглушливі вибухи ручних гранат, удари прикладами, спалахи автоматів. Гольт спіткнувся, припав на коліно, автомат розчистив йому шлях — перед ним утворився темний проріз, і він кинувся в нього.
Потім перехід через безмежну рівнину, над якою займався молочно-білий крижаний світанок. Гольт, похитуючись, брів по снігу. У нього в голові не було жодної думки. Лише картини жахів і сам жах, який вгризався в душу, щоб залишитися там уже назавжди. У невеличкому гаю оголених, химерно зігнутих верб вони влаштувалися на перепочинок. Усі фляги були наповнені горілкою: пий, жлукти, це допомагає! Підносить дух!
Нарешті почулась людська мова.
— Оце-то так, хлопці! — простогнав Бургкерт. — Три взводи на півкілометра, а спробуй зупинити їх!
Вольцов випив.
Гольт держаком ложки малював палички на снігу. Хоч як він знесилів, слова Бургкерта збудили в ньому думки.
«А ми? — подумав він. — Нас б'ють. Ми добре навчені, добре озброєні, у Бургкерта за плечима великий бойовий досвід, ми боремося відчайдушно. Але нас б'ють, женуть, змітають. Чому? Я немов паралізований. Може, це усвідомлення… несправедливості? Може, це тому, що ми знаємо: все брехня!
А вони?
«Постав себе на їх місце, — говорив мені колись Гомулка. — Постав себе на місце людини, у якої есесівці перебили всю сім’ю… А до того ж не вони почали…»
Гольт сидів на снігу, витягнувши заклякаючі ноги, і напружено думав.
«Наші звиклі до перемог війська напали на них. Ми дійшли до Волги, прорвалися на Кавказ — ніхто з нас і ламаного шеляга не дав би за всю їхню армію. А вони піднялися і розбили нас, і все ще б'ють, переслідують, вони женуть нас, женуть уже три тисячі кілометрів, а сил їм все додається. І ось вони перейшли Одер!
Серед них немає нікого, хто думав би так, як я: всі жертви даремні. Хто б у глибині душі усвідомлював: не повинно бути, щоб таке перемогло! Хто б сам собі признався: все брехня. Мабуть, саме це й робить росіян непереможними».
Вони сиділи один біля одного і мовчали.
Вони рушили далі. Нарешті велике село. Знову загороджувальний загін. Есесівці. Ротенфюрер накинувся на них: