Піхотинці-десантники, що відпочивали навколо машин, повилазили на танки і влаштовувались там якнайзручніше, натягуючи на голови плащ-палатки. Гольт ковзнув на своє сидіння. З ним діялось щось недобре. Він був якось дивно збуджений, все довкола здавалося незвичайно ясним, якось наблизилось, найменше потріскування в навушниках звучало чітко і голосно, смикалось ліве око. «Мабуть, хвилююсь, — подумав він. — Чи, може, це від таблеток?..»
Танк ривком рушив з місця, і всі шістнадцять «пантер» зайняли місце в голові бойової групи; за танками йшли самохідки, потім самохідні лафети і довга вервечка бронетранспортерів. Гольт подивився в оптичний приціл курсового кулемета. Машина, підминаючи чагарник, зрізала кілька молодих сосон, проскочила через поляну, де самохідні установки з зчетвереними зенітками чекали, поки підійдуть танки, щоб приєднатись, і нарешті вибрались на шосе.
Гольт піднявся на башту і, як і Феттер, висунув голову і плечі з люка. Обер-фельдфебель висунувся з командирського люка по пояс. В обличчя їм шмагав крижаний вітер. П'ятиметровий ствол гармати виступав далеко вперед. Вони проминули кілька відкритих протитанкових загороджень, біля яких стояли солдати. Небо затягло, з півночі низько над лісом повзли хмари.
— В таку погоду нам не страшні штурмовики! — сказав Бургкерт, глянувши на небо.
Перед невеликим пагорком водій переключив швидкість і наддав газ. Гольт ковзнув униз: він змерз на крижаному вітрі. Бургкерт теж спустився в башту. В навушниках Гольт почув голос радиста командирського танка, який одчайдушно викликав самохідну артилерію: «Зв'язок, де зв'язок, чорт вас візьми, ідіоти вошиві! Негайно встановіть зв’язок!» «Ого як розходився!»— подумав Гольт. Нарешті озвався Поршке з самоходок, потім Клейн від мотопіхоти. «Заснув, чи що? Кажуть, «іллюшини» показались. Не лови гав!»
Гольт передав попередження далі. Несподівано машина різко загальмувала, і Гольт подався вперед. Танк обступили солдати. Через оптичний приціл Гольт побачив на узбіччі кістяки двох танків, а в кущах важкі зенітні гармати. Танк знову рушив. Гольт машинально увімкнув рацію. Радист командирської машини безперервно передавав: «Росіяни злегка обстрілюють наш передній край. Та це вони тільки так, нервують. Ви все одно атакуйте!» І одразу ж після цього: «Командир прибуде пізніше, разом з польовою артилерією. Доповісте, як тільки прорветесь!» Гольт похитав головою, а обер-фельдфебель почав лаятись, потім випив горілки і знову став лаятись: «Спочатку цей хлопчисько втягує нас в г…няне діло, бо йому, бачиш, орден потрібний, а потім сам ховається в кущі! Молодець, нічого не скажеш!»
Танк знову зупинився. Гольт висунув голову і на повні груди вдихнув морозного повітря. Праворуч і ліворуч від шосе кінчався густий молодняк, і пряма як стріла дорога бігла вперед, перетинаючи безмежну снігову пустелю. Гольт подивився на схід. Поля, луки, рідкий чагарник до самого обрію. Але ж ні, там, далеко-далеко над рівниною, ніби повисла туманна завіса, якась імла… Перед танком стояло кілька солдатів у шинелях і білих касках. Бургкерт довго не одривався від бінокля. Потім наказав Гольтові викликати командира. «Він потрібний тут!» Але ніхто й не ворухнувся. Тільки нахабнуватий голос Поршке, радиста самоходок, глузував: «Пани снідають!» «Гольт, тобі наказано викликати командира!» — кричав Бургкерт. По бортовому радіотелефону він чув, як Гольт викликає командирського радиста, і буркнув: «Вже надто ввічливий!» Нарешті вдалося встановити зв'язок, і радист командира, огризаючись, передав: «Ви що, очманіли, чи що? Чому не атакуєте?» Бургкерт розгнівався не на жарт. «Мені звідси видно, як вони гатять по підступах». Тут же надійшла відповідь: «Негайно атакувати!» Бургкерт крикнув: «А ми й атакуємо. Але якщо втратимо половину роти, нехай вони нас тоді…» «Нічого вони нам не зможуть зробити, — подумав Гольт. — Через півгодини ми вже будемо за лінією росіян». «Неподобство! — знову почувся голос радиста командирської машини. — Пошлемо услід польову жандармерію!» — «Нехай тільки спробують, — загорлав Бургкерт. — Ми одразу повернемо башту на сто вісімдесят градусів!»