Вольцов вилаявся. Закурив.
— Візе завжди був божевільний. Яке йому діло до тих каторжників?
Феттер додав:
— Все це результат науки!
Солдати підібрали вбитих в'язнів і позносили в одне місце. Сім трупів. Повернувся лейтенант Венерт і, відкликавши вбік Вольцова, вислухав його рапорт. Тим часом солдати викопали велику могилу. Ніхто не пожалів Петера Візе. Венерт наказав:
— Закопати його разом із злочинцями!
Гольт підійшов до ями. «Як це підло, що я стою і спокійно дивлюсь, як вони закопують його. Чому я сам не лежу в цій могилі і ще тут кілька есесівців разом зі мною? Оце був би вихід, — думав він. — А тепер у мене взагалі не залишилось ніякого виходу!»
— Закопуй! — наказав Вольцов.
Гольт запитав:
— Що ж сталося з нашими ідеалами, Гільберт? Адже ми хотіли боротися за справедливість! Ти сам колись побив Мейснера мало не до смерті за те, що він вчинив несправедливо.
— Дитячі витівки! — відповів Вольцов. — Ми були тоді дурні хлопчиська!
— А тепер? Тепер ми хто?
— Солдати!
— Солдати… — повторив Гольт.
— Досить базікати! — вигукнув Вольцов. — Візьми себе в руки! Цей нікчема з усіма своїми потрухами не вартий того, щоб через нього такий хлопець, як ти, розкисав!
«Такий хлопець, як я!» — подумав Гольт.
Грудка землі впала Візе на обличчя. «Прощавай, Петер! Не згадуй мене лихом!»
Гольт відійшов.
Він думав: «Візе був єдиний справжній герой серед нас. Стріляєш по танках, кидаєшся в рукопашний бій — з відчаю. Я не можу більше показатися у тихому містечку над річкою. Як подивлюсь я у вічі батькам Петера? Адже я сам усе бачив і мовчав! Як покажусь я Гундель? Я ж знаю, що її батько такий же, як ці люди у смугастих куртках. А я й пальцем не кивнув, стояв і дивився. Ні, тепер у мене вже немає вибору!
Треба знайти уявну точку, втупитися в неї очима… і… вперед кроком руш!»
12
На зміну підрозділові фольксштурму прийшов учбовий взвод, зайняв траншеї, виставив караульних біля протитанкового загородження. Свій взвод Венерт перекинув залізницею під Лейпціг, де в кількох селищах була розквартирована штабна рота. Тут взвод повинен був продовжувати навчання, але Венерт облюбував собі квартиру в сусідньому селі, у взводі не показувався, і солдати цілими днями тинялися без діла. Унтер-офіцер Бек з ранку до ночі сидів у трактирі і розкладав пасьянси. Кермо влади взяв у свої руки Вольцов.
— Ще кілька днів байдикування — і взвод зовсім втратить боєздатність! — обурювався він. — Ці негідники вже переписують розпис поїздів, думають, як би швидше добратися додому.
Після смерті Візе Гольт ніби згас, нічим не цікавився, безвільно плив за течією. Він зумисне не слухав вістей. А газети в село не доходили. На Великдень Вольцов побував у роті. Повернувшись, він одвів Гольта вбік.
— Нас посилають у бій. Пора вже!
Він зібрав взвод.
— Через годину виступаємо!
Бек так скривився, ніби ковтнув оцту.
У трактирі Вольцов підсів до Гольта.
— Бургкерт тут. Росіяни стоять на Одері і Нейсе. Американці прорвали фронт у кількох місцях. Рурська область оточена. Танкові дозори підходять до Фульде і Везера. Називають Оснабрюк, Марбург, Гісен… Так, час нам уже вдарити як слід!
Гольт мовчав.
На подвір'ї чекали два грузовики. Венерт залишився у сусідньому селі з ротою.
— Цікаво, чому він не з нами? — буркнув Вольцов.
Вони їхали на захід. Вночі зупинились біля трактиру, що самотньо стояв серед лісу. Тут було повнісінько солдатів. Ходили найнеймовірніші чутки.
— Кажуть, нагнали силу-силенну танків, — розповідав Феттер. — Переходимо в контрнаступ, та ще й який!
Вольцов уткнувся в карту.
— Ось тут Кассель. А ми, значить, трохи далі на південь. Річка, яку ми тільки що переїжджали, була Фульда! — Він підвів голову і озирнувся довкола.
І справді, всюди стояли вже заправлені пальним, готові до бою танки. Танк III з п'ятдесятиміліметровою гарматою і кілька переозброєних машин з сімдесятип'ятиміліметровими гарматами Л-24.
При розподілі хлопці потрапили в різні екіпажі: Вольцова призначили командиром танка, Гольта — радистом. Машини були невеликі, тісні, три роти — сорок танків. Екіпажі вишикувались на перекличку. Було ще темно. Звідкись з'явився раптом лейтенант Венерт, він тепер командував ротою.
Одна з машин спрямувала світло фар на однорукого офіцера. Капітан Вебер! Розповідали, що він страшенно хоробрий і, не вагаючись, пожене на смерть свого останнього солдата. Зараз він викрикував хрипким, пронизливим голосом: