— А хто ж тут зостанеться? — спитав Вольцов.
Зведена рота, що прибула сюди після них, залишилась без командира. Вона складалася з напівнавчених новобранців, курсантів спеціальних військових училищ.
— Як же їх покинути тут самих? Бек, ти залишишся тут!
Вольцов поговорив по телефону з начальником штабу батальйону. Поклавши трубку, він поскаржився Гольтові:
— У мене таке враження, що його все це зовсім не обходить.
Перед будинком уже вишикувалась готова до маршу рота.
Зщулений і байдужий до всього Бек сидів у трактирі. Рота пішла.
Години через півтори, коли розвиднілось, вони побачили праворуч, унизу в долині, світлу стрічку шосе, яке проходило за два кілометри від Герштедта і вело на північ. По дорозі з містечка прямо на схід, в бік шосе, їхали дві легкові машини, потім вони повернули на шосе і помчали на північ.
Вольцов міцно стулив губи. Він ішов з Вінклером, Феттером і Гольтом в голові колони. Крикнувши єфрейторові: «Приймеш командування!» — він схопив Гольта за руку і побіг через луг, за ним Феттер і Вінклер. Спустившись у долину, вони наткнулись на широкий струмок. Довго шукали мосту, нарешті знайшли. Задихаючись, бігли садами повз вілли. На сході вже займалося на світ. Стрілка на розі вулиці показувала їм, де розташований командний пункт батальйону.
Перед віллою стояв грузовик. Сюди з усіх боків збігались телефонні лінії. Біля грузовика, загороджуючи прохід, безладно стояли ящики з патронами, автомати, кулемети — цілий арсенал зброї і боєприпасів, в поспіху скинутих прямо на брук. А на машині з-під брезенту, як помітив Гольт, виглядали ящики з продуктами — коньяком, хлібом, бідони з повидлом та маслом. Шофер-єфрейтор стояв біля кабіни. З хвіртки з чемоданом і перекинутою через руку шинелею вийшов лейтенант Венерт. Побачивши Вольцова, він зніяковів, але пройшов мимо і поставив чемодан у кабіну.
Вольцов підійшов до Венерта, лівою рукою він взявся за затвор автомата, що висів у нього на грудях, а правою віддав честь.
— Друга рота…
Гольт ще не отямився від бігу і не все усвідомлював, але те, що говорив Венерт, він зрозумів.
— Займайте підготовлену позицію.
— Де командир? — запитав Вольцов.
— Командир змінює командний пункт, — недбало кинув Венерт, — а я…
— …а ви підете зі мною на командний пункт!
Гольт почув у голосі Вольцова погрозу.
Венерт зблід. Його блакитні очі впилися у Вольцова. Вхопившись за дверцята машини і ставши на підніжку, він різко, командирським тоном закричав:
— Ви забули, що розмовляєте з офіцером! Та як ви смієте?!
— Феттер, — наказав Вольцов, — забери у водія ключі!
Феттер слухняно, як добре намуштрована вівчарка, одіпхнув лейтенанта і заліз у кабіну. Гольт чув, як він пригрозив: «Ану мерщій, а то…» Шофер виліз і на запитливий погляд Венерта тільки знизав плечима. Він одійшов на кілька кроків і зупинився очікуючи.
Венерт гороїжився:
— Ви з глузду з’їхали! Я наказую вам…
Вольцов аж трясся від люті.
— Командир утік! І ти слідом за ним, боягузе нещасний! Та ще й грузовика з продовольством на цілу роту прихопив. Я тобі покажу, як дезертирувати, негіднику! — горлав він. — На ліхтарний стовп кожного, хто подумає тікати!
Венерт потягся до кобури, але Феттер за знаком Вольцова схопив його ззаду за пояс і вирвав зброю. У Венерта одразу пропав весь гонор. Він подивився на Вінклера, сподіваючись, що той заступиться. Вінклер і не ворухнувся, він стояв блідий як полотно.
— Я звільняю вас від командування і беру під варту! — вигукнув Вольцов. — Феттер, зірви з нього погони!
Феттер виконав наказ так енергійно, що Венерт ледве утримався на ногах. Підштовхуючи в спину, вони повели його через сад у будинок. Командний пункт містився в підвалі, в просторій, чистій пральні. Великий стіл, нашвидкуруч збитий з товстих дощок, був увесь застелений картами. На лаві стояли телефони, рація і радіоприймач, під вікном — залізне ліжко. Одні двері вели в сад, другі — через коридор у комірчину з вугіллям.
Венерт, дуже блідий, стояв біля дверей, він ще раз спробував протестувати:
— Ви за це відповісте! І вас, Вінклер, судитимуть як співучасника бунту, коли…
Вольцов підскочив до Венерта і вдарив його кулаком по обличчю.
Перед Гольтом ожила така ж сама сцена: Вольцов біля Воронової скелі б’є Мейснера…
— Я покажу тобі… негіднику! — Вольцов ударив іце раз, і голова Венерта стукнулась об стіну.