Гольтові здалося, що він відчув цей удар.
— Такого я б з радістю четвертував, — сказав Вольцов.
— А він же ще називав тебе… боягузом і хвальком, — під’юджував Феттер.
У жодній з кімнат підвалу на вікнах не було грат.
— Найпростіше було б пристрелити його, Феттер, — сказав Вольцов. — Проте стривай, знайди лишень мотузку!
— Єсть знайти мотузку, пане унтер-офіцер! — крикнув Феттер і повернувся на каблуках.
Переляканий на смерть Венерт закричав:
— Я вимагаю суду! Я офіцер! Ви не маєте права! Вінклер, допоможіть же мені!.. Це ж неможливо… Ради бога! — горлав він розпухлими губами. — Не вішайте!
Феттер приніс мотузку. Венерт увесь тремтів.
«Хто боїться загинути смертю хоробрих, той помре ганебною смертю», — проголосив Вольцов. — Ну то як, повісимо його? Що ти скажеш, Війклер?
Унтер-офіцер Вінклер мовчав. Страх спотворив його обличчя, але він все ж таки похитав головою. Гольт відповів:
— Ні!
— А ти, Феттер? — запитав Вольцов.
— Повісити! — вигукнув Феттер. — Повісити, і край! Як тільки пригадаю, як він нас ганяв… Повісити, і найшвидше. Он там у саду, на отій груші!
— Тоді я приймаю рішення, — сказав Вольцов. Він дивився на Венерта і навмисне зволікав.
Венерт зовсім втратив самовладання і, заїкаючись, благав:
— Вольцов… пожалійте! — Зуби в нього цокотіли.
Вольцов довго розмірковував.
— Але що ж нам робити з ним, щоб він не втік? При першій же можливості я одвезу його в полк, — я хочу, щоб його повісили при мені!
Венерт полегшено зітхнув.
Вольцов все ще розмірковував. Феттер підійшов до нього і щось шепнув йому на вухо. Вольцов усміхнувся.
— Гаразд.
Поки Феттер біг через сад до грузовика, Вольцов пояснив:
— Венерта ми напоїмо до безпам’яті, щоб він не втік!
Феттер вилив у рот безвольному лейтенантові цілу пляшку коньяку. Очі Венерта поскляніли. Феттер штовхнув його на похідне ліжко і напував доти, поки той не впав п’яний як чіп.
— Готовий! — сказав Вольцов.
Гольт витер з лоба піт.
— Що ж тепер буде… з батальйоном? — запитав унтер-офіцер Вінклер.
Вольцов спочатку подивився на Гольта, потім перевів погляд на Феттера і Вінклера.
— За всяких обставин батальйон виконає бойове завдання. Батальйоном командую я!
Унтер-офіцер Вінклер здивовано повернувся до Вольцова.
— Але ж тут ніхто вже не воює! — сказав він.
— Де командую я, — процідив Вольцов, — там воюватимуть! А хто думає інакше… — він ляснув по кобурі. Феттер стояв поруч з мотузкою в руках.
Вольцов підійшов до столу і схилився над картою. З приймача почувся голос диктора: «Ставка фюрера… на Сході почався генеральний наступ…» Вольцов втупився очима у приймач. «Прорвалися ворожі танки… Шалений опір… А також на захід від Ерфурта… форсував Заале між Ієною і Галле…» І ще: «Заклик фюрера…» Уривки фраз майже не доходили до свідомості байдужого до всього Гольта. «Берлін залишається німецьким… Відень знову стане німецьким…» Вольцов, не тямлячись від люті, вимкнув приймач.
— У нас є бойове завдання! Все інше нас не стосується! — І він знову схилився над картою. — Гольт, встанови зв’язок з полком!
Гольт почав машинально пробувати телефони. З Грейфенслебена відповів Бек. Вольцов крикнув йому:
— Нехай пришлють сюди самохідні лафети!
По другому апарату відповіли з Бухека; якийсь капітан медичної служби кричав, що це безумство і потрібно кінчати. Його збуджений голос деренчав у мембрані.
— Поклади трубку! — прошипів Вольцов. — Дзвони у полк!
Але зв’язатися з полком не вдалося. Ніхто не відповідав.
«Всі повтікали», — подумав Гольт. Венерт повернувся на похідному ліжку і застогнав.
Вольцов з Гольтом, Феттером і Вінклером ішли по місту. Головна вулиця, маленький квадратний базарний майдан, кілька вузеньких провулочків і довкола — вілли в садах. Центр містечка навколо базарного майдану лежав у руїнах, все було розбомблене, спалене. На північний захід від міста височіли корпуси якогось підприємства, а навколо нього розкинулось велике робітниче селище. Там всюди майоріли білі прапори. В самому місті вони не зустріли жодного цивільного. Вілли на околицях також були порожні.
Вони оглянули позиції на схід від містечка. Траншеї тяглися зигзагами з півдня на північ по околиці міста, попід самими садами. Зведена рота вже зайняла тут окопи — душ двісті молодих хлопців і жодного командира, якщо не брати до уваги кількох єфрейторів; правда, зброї в них було вдосталь. Вольцов нарахував дев’ять кулеметів. Солдати сиділи в окопах, неприродно голосно перемовляючись, і, мабуть, щоб підбадьорити один одного, ділилися найнеймовірнішими чутками.