— Вперед! — крикнув Вольцов і вибрався з окопу.
На дорогу з-за будинків вискочила самохідна протитанкова гармата і врізалася в саму гущу американців, за нею атакував взвод Феттера. Спантеличені американці відступили. Протитанкова гармата вдарила кілька разів по втікачах осколковими снарядами, пройшла вперед по дорозі і відкрила вогонь по грузовиках на шосе. Вольцов, зібравши жменю людей, кинувся до дороги, де солдати Феттера прикладами і багнетами тіснили американців. Гольт, задихаючись, ніс кулемет, притиснувши його до стегна, права рука під сішками, ліва — на спуску. Біля купи дерев чоловік десять американців, скупчившись навколо високого негра, ще одбивались, але коли негр упав, опір їхній припинився.
Отже, рота утримала в своїх руках містечко і завалені траншеї.
Вольцов шаленів. Блідий від люті, він підштовхував перед собою молодого солдатика, який під час рукопашної сутички хотів був шмигнути в кущі, довів його до узбіччя і застрелив. А Феттер зі своїми людьми розстріляли кількох американців, що встигли прорватися в місто, незважаючи на те, що вони підняли вгору руки. За наказом Вольцова прикінчили також поранених. Протитанкова гармата, що вирвалася надто далеко вперед, тепер була охоплена полум’ям. Але Гольт нічого цього не бачив. Затуливши обличчя руками, він сидів на ящику з-під патронів віддалік під садком; його каска валялась поряд.
Запала тиша. Нарешті настав вечір.
14
На командному пункті горіла гасова лампа. Вольцов відстебнув пояс з кобурою і кинув на лаву, де стояли телефони. Феттер також зняв зброю, розстебнув комір, нагнувся і допитливо подивився на Венерта.
— У всякому разі, рота утримала позиції,— сказав Вольцов.
Унтер-офіцер Вінклер стояв біля дверей; він безнадійно махнув рукою.
— Рота? — повторив він зірваним від крику голосом. — Роти більше не існує. Якихось п’ятдесят чоловік. Та й ті аж падають від утоми.
— Відпочинуть! — відрубав Вольцов. — Їм ще доведеться йти в бій. Видай всім горілки!
Але Вінклер, очевидно, і не збирався виходити з підвалу.
— Літаки, — хрипко промовив він. Змарніле обличчя його було безживне, воно не виражало навіть страху. — Літаки… Наші втрати… Це ж безумство!.
Вольцов звів на нього очі. Вінклер знітився і замовк під його поглядом. Вольцов нервово затарабанив пальцями по карті.
— Поранених відправити в Бухек. Феттер! Підготувати до оборони будинки на околиці. Виставити знадвору пости. Будемо битися за кожний будинок!
Феттер, клацнувши закаблуками, вигукнув:
— Слухаю, пане унтер-офіцер! — Він затяг пояс і схопив автомат. Двері за ним з стуком зачинилися.
Вольцов подзвонив у Бухек. Сам він вимовив лише кілька слів і з байдужим обличчям слухав, що говорили на другому кінці проводу.
— У Бухек прибули есесівці.— Він поклав трубку і, відійшовши до столу, додав: — От вони й повісять Венерта. — Потім схилився над картами.
Вінклер стояв, спершись на одвірок. Очі в нього були заплющені, груди важко піднімались і опускались, ніби він все ще ніяк не міг віддихатися. Він навіть не зняв каски, на грудях у нього висів автомат.
— Вольцов… Отой юнак… — видавив він нарешті з себе. — Хлоп’я, що його ти… це ж… — І замовк, як тільки Вольцов підвів голову, але погляд його розгублено блукав по підвалу і зупинився на Гольті.
Гольт сидів зіщулений на лаві серед телефонів. Він все ще не міг подолати пережитих страхіть. У півсні свіжі враження недавнього бою змішувалися з картинами минулого. Він знову бачив перед собою побиття на Вороновій скелі, голодних російських полонених на батареї, тартак у Карпатах, трупи в смугастих куртках на дні ями. Він намагався прогнати від себе ці видива, але ніяк не міг позбутись їх.
Феттер повернувся в підвал тільки після півночі і лунко відрапортував.
Гольт стрепенувся.
— Обміркуємо становище, — сказав Вольцов.
Феттер повісив автомат на гак біля дверей. Вольцов надів Венертового офіцерського кашкета. Його морозило, і він попросив Феттера накинути на нього також і лейтенантську шинелю з срібними погонами. Тьмяне світло гасової лампи відкидало на побілену стіну підвалу його страхітливу тінь.