Він пильно подивився на Вольцова. Тепер він бачив його наскрізь. Цей унтер-офіцер у лейтенантовім кашкеті, в голові якого повно найрізноманітніших планів, здійсненних і нездійсненних, але завжди розбійницьких, підкріплених історичними фактами і паралелями — для кожної помилки, для кожного вбитого, — ця людина, так само як і Ціше, і батько Ціше, і Бем, і Венерт, і всяка наволоч, — втілення насильства; це злочинець, що присвоїв собі право посилати людей на смерть, вбивця за покликанням і професією. «А я був його слухняною зброєю, його поплічником», — думав Гольт.
Його гнітило почуття власної провини. Воно засмоктувало його в трясовину давньої апатії. «Я з самого початку став не на той бік, у Словаччині, на Східному фронті, завжди й до сьогодні. Я був співучасником всього того. Я все бачив і мовчав. Щось від цього було і в мені. Так, я винен».
В душі клекотіло нове почуття: пекуча ненависть. Тепер він усе зрозумів. Він зрозумів і обурення Гомулки, там, біля протитанкового загородження, і слова єфрейтора: «Ось вона, мілітаристська наволоч! Вона живуча, не хоче вмирати і надалі вбиватиме! Ні, ці гірші!» І ще він зрозумів, на чий бік йому слід було стати: на бік Гомулки, єфрейтора, словачки, в’язнів у смугастих куртках. Він подивився на Вольцова. «Ви, ви наші згубники, а цей ось, над столом, готує нові вбивства, малює стрілки майбутніх атак і розмірковує, чому частина сил має бути кинута на північ… Частина сил! А всього нас залишилося п’ятдесят солдатів!»
Він ніби прозрів: клапоть землі, трикутник — двоє сіл і містечко — шосе, пагорб і струмок. — Це ж не що інше, як величезний ящик з піском, на якому Вольцов, присвоївши собі роль долі, грає життям безвладних людей і замишляє їх знищення з безтямною насолодою маніяка, нащадка стародавнього роду, який протягом двох століть давав світові тільки вбивць.
Гольт надто пізно все це усвідомив. Він залишався глухим до всіх сигналів або не розумів їх. Ніщо не пробудило його: ні мерзотність Ціше-батька, ні газові камери, ні знущання над російськими військовополоненими, ні мордобій, ні шкільне подвір'я в Словаччині, ні тартак, ні колона в'язнів у смугастих куртках. «Я був сліпим знаряддям злочину, підсобником зла і несправедливості. Жахливі наслідки! Вісімнадцять років прожито марно, вісімнадцять років мене примушували чинити підлоту і обдурювали, і тепер я винен, винен! — Ненависть зростала і розгорялась яскравим полум'ям. — Досить з мене, я повстану проти «долі», я сильніший, я стану на бій! Я не дам Вольцову більше вбивати!»
Вольцов сказав:
— Отже, ми негайно атакуємо американців на шосе. Що ти на це скажеш, Гольт?
«Пора». За вікном почало розвиднятись. Гольт надів каску. В голові промайнула думка: «Мати…» Але ця думка не викликала в його душі ніяких почуттів. «Батько… він сказав мені все. Але він кинув мені правду, немов собаці кістку, а я з зарозумілістю хлопчиська не хотів слухати правду, і в цьому теж моя вина».
— Ну, говори ж! — нетерпляче вигукнув Вольцов.
Гольт встав і схопив автомат. Він сказав:
— Рота відступить назад або здасться в полон.
Вінклер, що стояв біля дверей, не вірячи своїм вухам, втупився очима в Гольта.
Вольцов сперся обома руками на стіл і підвів голову.
Гольт підійшов до радіоприймача. З гучномовця линув голос диктора: «Запеклі бої… Російські танки прорвалися між Мускау і Губеном… Прорив у районі Вріцена… Прорив… Прорив…»
— Вимкни! — загорлав Вольцов. — Ми будемо тут битися до останнього!
Гольт сказав:
— Ні, ми не будемо воювати!
— Бережись! — прошипів Вольцов. — Я вже пристрелив одного, візьми себе в руки, а то…
Гольт підняв пояс Вольцова з кобурою і жбурнув за двері у темну комірчину.
— Все, Вольцов!.. — сказав Гольт.
Обличчя Вольцова скривилось.
— Вінклер! — крикнув Гольт.
Вінклер зірвав з гака автомат Феттера. Феттер відскочив і безпорадно подивився на Вольцова.
Вольцов схопився був за кобуру і раптом кинувся на Гольта. Але Гольт перекинув стіл з картами. Важка стільниця відкинула Вольцова до стіни підвалу. Гольт підняв автомат, спрямував його на Вольцова і закричав:
— Я не дам тобі більше вбивати людей, Вольцов!
Вольцов тупо дивився на дуло автомата, потім перевів погляд на Гольта і зблід. На лобі в нього виступили краплинки поту, по тілу пробіг дрож. Він не зрушився з місця.
— Вінклер, — сказав Гольт. — Ви візьмете на себе командування. Не йдіть на Бухек — там есесівці. Підете південніше, через луки, або здавайтеся одразу в полон, як знайдете це за потрібне… — І раптом спазма перехопила йому горло.