Вінклер уже взявся за клямку.
— Ходімо з нами, Гольт!
— Я дожену вас!
Вольцов прохрипів:
— Це зрада! Роти ще вистачить на цілу добу вуличного бою!
Гольт підступив ближче до нього і крикнув:
— Вчора нас було двісті, а скільки залишилось?.. Ти хочеш грати тут героя з хрестоматії, але… — Він раптом спохватився: словами цього не діймеш.
— Я не можу бути палачем, — сказав Гольт. — Я йду. — І на прощання крикнув: — Але не попадайся мені на дорозі, Вольцов! Куди завгодно сховайся, тільки не показуйся мені на очі!
Він вже стояв біля дверей. Відчувши себе в безпеці, Вольцов спалахнув люттю. Подавшись вперед, він горлав:
— Зачекай, зраднику! Зачекай, я приведу есесівців з Бу-хека, я ще повернусь, я хочу подивитись, як ти висітимеш разом з Венертом на шибениці!
Гольт з стуком зачинив за собою двері. Садами він повільно пішов до околиці міста.
Долина і шосе все ще потопали в передранковому тумані; туман прикривав грузовики американців, але він ховав також відступаючу роту. Окопи і вілли на околиці спорожніли. Серед вирв валялися вбиті. В місті не залишилось жодної душі.
Гольт стояв біля в’їзду в місто поряд з підбитим танком. Останні солдати, пригнувшись, перебігаючи від куща до куща, зникли в тумані… Все стихло. Гольт подивився в бік американців. Тепер, коли він порвав з Вольцовом і зрікся свого минулого, Гольт почував себе самотнім. «Що буде зі мною?» Йому пригадався Гомулка.
Він довго стояв, прихилившись до обгорілої броні танка.
Вже зовсім розвиднілось. Туман повільно розсіювався. Гольт почув крики, кричали десь у місті. Він обернувся і пішов до базарного майдану.
Тупіт кованих чобіт по бруку. Хтось швидко біг по вулиці до в’їзду в місто. Це був Феттер. Гольт притиснувся до стіни, але, побачивши, що Феттер без зброї і не тямить себе від страху, виступив наперед. Феттер схопив його обома руками за плечі і пробелькотав:
— Вольцов… його хочуть… — І раптом закричав: — Його хочуть повісити! — Рот його мимоволі відкривався і закривався, випалюючи окремі слова. — Есесівці з Бухека… вони й тебе шукають… Командує Мейснер… — І у відчаї загорлав: — Мейснер з нашого містечка… Ти ж його знаєш!
Все це скидалось на ману, на кошмар, і раптом мов громом ударило Гольта: Мейснер вішає Вольцова! Спочатку він хотів був бігти, бігти вниз по шосе, до американців, але в ньому знову спалахнула ненависть, і перед очима постали картини минулого: Ціше-старший, тартак, охоронники і їхні жертви в смугастих куртках… І думка в ці останні хвилини війни повернути зброю проти есесівців погасила всі інші міркування.
Він побіг по вузьких, покручених вуличках до базарного майдану, знайшов підвал, перетворений на бліндаж, перетнув сад і стрибнув униз. Глянув на покинуті там зброю і боєприпаси. Переляканий Феттер стояв біля дверей, що виходили в сад. Гольт виліз на приставлені до вікна ящики. Побачив базарний майдан і на тлі вигорілого «шермана», всього за якихось п’ятдесят метрів, групу людей. Почув крик Вольцова. Потім люди розступились, і Гольт побачив Вольцова. Руки його були скручені світло-жовтим офіцерським поясом за спину, голова непокрита, і на шию вже накинуто зашморг. Його потягли до фонтана, в центрі якого височіло щось схоже на канделябр. У високому білявому есесівцеві, який усім розпоряджався, Гольт впізнав Мейснера. Венерт, похитуючись, стояв поруч і простягнутою рукою показував на Вольцова, який ревів, як звір, зміненим до невпізнання голосом.
Все це побачив Гольт, і перед його очима немовби опустилася завіса, але раптом вона розірвалась. Мотузку перекинули через канделябр. Гольт подумав: «Вбивці карають один одного!»
Він стрибнув у підвал, схопив кулемет. Феттер, блідий і безпорадний, стояв у півтемряві, стискуючи в руках автомат. Гольт піднявся з кулеметом і патронним ящиком на підвіконня. «Замок відвести, кришку підняти, кришку закрити, запобіжник спустити, встановити приціл, притиснути до плеча.
А тепер хай вас бог милує!»
Вольцов нерухомо висів над фонтаном. Есесівці чітко виділялися в рамці прицілу. Гольт натиснув спуск. Порохнула черга. «Нарешті! Оце вам за тартак! Оце вам за в’язнів у смугастих куртках, це вам за батьків Гундель!..» У нього ніби спав з плечей тягар минулого.
Перша черга скосила трьох чи чотирьох есесівців, що стояли перед фонтаном. Друга скосила Венерта, якогось широкоплечого здорованя і Мейснера. Венерт впав у чашу фонтана, а Мейснер повалився на брук. Решта кинулися в руїни. Та ось перед підвалом знявся вгору пісок і дрібне каміння. Гольта помітили і тепер обстрілювали з усіх боків. «Обережно! Вони небезпечні, це їхнє ремесло!.. — Есесівці підповзали все ближче. — Але я теж небезпечний, я прикинусь убитим». Кулемет замовк. Чоловік шість вискочили з руїн і кинулися вперед. Довга черга прошила їх і повалила на землю. «Ще хочете? Дістанете вволю!»