На Гольта страшно було дивитися. Волосся позлипалось, він заріс бородою. Обшарпаний одяг висів на виснаженому тілі. Хворий на дизентерію, він цілими тижнями не мав змоги вмитися і тільки обсипав свій одяг пригорщами хлорного вапна. Від постійного запаху хлорки він втратив нюх, шкіра запалилась і вкрилася висипом. Годинами він просиджував на землі. Лише роздавання їжі змушувало його підвестися. Він рідко підходив до огорожі, бо був занадто кволий, щоб витримати бійку за недокурок.
Червень приніс з собою зливи, що змінились нестерпною спекою. Спека зовсім доконала Гольта. Всі сили йшли на те, щоб вистоювати у черзі за водою. Події зовнішнього світу майже не доходили, до його свідомості. Сусідній блок спорожнів. Ходили чутки про звільнення, про відправку на бельгійські шахти.
Гольт лежав на гарячій, потрісканій від спекоти землі. Над ним — безкрає небо, довкола — колючий дріт. Що там, за огорожею, існує світ з містами й селами, що там живуть на волі люди — він і гадки не мав. Цього неможливо було собі уявити.
Сили Гольта з кожним днем вичерпувалися, але він знову почав думати — непослідовно, нелогічно, він, ніби марячи, перебирав уривки думок, спогадів і колишніх почуттів, що випливали з забуття. Гарячкова думка швидко губилась. Але з минулого нестерпно поставали невиразні, розпливчасті, позбавлені контурів картини… Все нові чутки: військовополонених повинні звільнити, їх передадуть французам… Гольт тримався ближче до воріт, спав там і відходив тільки тоді, коли роздавали їжу. Він чогось чекав.
Але нічого не відбулось.
Нестерпно пекло полудневе сонце.
Від його проміння, що падало на заплющені повіки, перед очима пливли червоні кола. Незважаючи на спеку, він мерз, і відчуття холоду ніби прояснювало свідомість.
«Звільнять, — думав він. — А куди ж я піду?»
Гольт підвівся. Щоразу, коли він вставав, у нього починала паморочитись голова. «Мені треба побачити Гундель! — Ця думка не покидала його. — Мені треба побачити Гундель!»
Одного разу їх повели в другий блок. З десяток великих палаток, кругом — військовополонені. Це був той самий легендарний блок, звідки випускали на волю. Гольт ліг на землю. Рано-вранці він уже ходив між рядами палаток. Офіцер проштемпелював відпускне свідоцтво.
За виноградником стояв товарний поїзд. На відкритих платформах лежали картонні коробки з продовольством — раціон для солдатів американської армії, навіть сигарети. Гольт не поспішаючи їв. Потім лежав на дошках платформи і курив. Він тремтів, його морозило, потім кинуло в піт. Йому зробилося погано. Де ж він знайде Гундель?
Поїзд прогуркотів по мосту через Рейн і дві доби йшов на схід. Потім раптом зупинився. Конвоїри позганяли відпущених військовополонених з платформ.
Тисячі зголоднілих людей, як хмари сарани, обліпили яблуні, якими було обсаджене шосе. Ті, хто надто ослаб і не міг вилізти на дерево, виривали з землі головки капусти.
Сира капуста не наситила Гольта. Щось тягло його на схід. Він все ще не знав, куди йти. «До батька? Ні! До Гундель!» Він пройшов через двоє сіл, але ніде, скільки він не стукав, йому не відчинили. За міцно замкнутими ворітьми валували собаки. Він звернув з шосе і попрямував на північ. Ішов до самого вечора. Вибившись із сил, присів край вигону, де паслися лошата.
«Нікому немає до мене діла. Отак лягти б отут і не вставати. Навіщо? Але ні, я ще повинен побачити Гундель!» Ця думка примусила його встати.
В тихому містечку на березі річки він довго і марно шукав Гундель. У будинку адвоката Гомулки жили якісь чужі люди. Кругом — чужі. Нарешті він довідався: Гундель кудись поїхала.
Гольт пішов далі. Знесилівши від голоду, він почав просити милостиню, але ніхто йому нічого не давав. Спав він у придорожніх канавах.
Ранками, в передранковій прохолоді, він почував себе бадьорим і відпочилим, але над полудень, коли починало припікати сонце, сили його вичерпувались. Тоді він лягав у кущах, натягши на себе плащ-палатку, і спав, поки холодна нічна роса не будила його.
Він ішов повільно, сліпий до всього, що творилось довкола. Не бачив ні уламків літаків, ні обгорілих скелетів танків серед квітучих лук, не бачив, як збирали урожай, не бачив зруйнованих сіл, висаджених у повітря мостів, не помічав на всіх дорогах потоку солдатів та переселенців, що поверталися в рідні краї… Він брів, гнаний нестерпною тривогою, поки не падав і не засинав на кілька годин де-небудь у кущах.
Одного разу він побачив у сільському ставу своє відображення. Непомірно великий череп, заросле кошлатою бородою обличчя з позападалими щоками, гарячково блискучі очі. «Це ти! Ось що від тебе залишилося! Колись ти вирушив у дорогу, сповнений сил і юнацького запалу, прагнув пригод, хотів випробувати себе, загартуватись, пройти школу мужності. А повертаєшся стомлений, знищений. — Схилившись над водою, він дивився на своє відображення. — Десь я вже бачиз таких». І раптом пригадав: він їде в трамваї, повертаючись на батарею, під рукою товстий журнал — спеціальний випуск інформаційного бюлетня «Недолюдки»… У них були такі ж самі обличчя.