Він добрався до Веймара. Точилися розмови про демаркаційну лінію: «Вам не можна йти до росіян… там жах що діється…» Але Гольта це не турбувало. Вкладаючись спати в парку, він бачив американців, що тинялися по вулицях. Коли він прокинувся, по бруку проторохтіла двоколка. На передку сидів червоноармієць. Гольт стояв на узбіччі. По дорозі проїхав грузовик з солдатами. Гольт надто ослаб, щоб відчувати страх, який проник у плоть і кров і від якого ще частіше забився його гарячковий пульс. Ніхто не звернув на нього уваги.
Тисячі і тисячі людей заполонили дороги. Нікого не цікавила самотня сіра постать край дороги.
Вокзал, поїзд під парою, всі підніжки зайняті, вагони переповнені, на дахах люди в обшарпаних френчах. Гольт примостився на буфері. Ввечері поїзд зупинився.
На другий день йому вдалося сісти на попутну машину, потім він знову їхав у товарному поїзді, що прямував на північ. Днів Гольт вже не рахував. Він тільки невиразно відчував: час уже досягти мети.
Жаркого, безхмарного липневого дня Гольт сидів край дороги. Сон уже не освіжав його. День і ніч його то трясло, як у лихоманці, то кидало в піт. Він жував щавель і ще якусь траву. Повз нього прогуркотіла підвода, у коробі стояло біле в коричневих плямах теля. Гольт виліз на воза і ліг у солому, теля почало лизати йому обличчя своїм великим шершавим язиком… Опівдні він знову залишився сам на шосе. Ледве переставляючи ноги, рушив далі, але голова сама собою опускалась на груди. Так він плентав з годину. Його хилило на сон.
Якийсь грузовик перегнав його і зупинився. Шофер пошурував величезною кочергою в газогенераторі, з якого йшов дим. Гольт знову опинився на машині, серед чемоданів, клунків, жінок з немовлятами на руках, закутаних у хустки бабусь, чоловіків з милицями і куксами. Машина їхала у велике зруйноване місто.
У другій половині дня Гольт стояв перед похмурим рядом обгорілих будинків з розбитими фасадами. Повз нього кудись поспішали люди. Проїхав переповнений трамвай. Біля величезного руйновища жінки, ставши в ряд, передавали одна одній цеглини. Гольт пішов швидше. Сумні, скрипучі звуки катеринки, сліпий з жовтою пов’язкою на рукаві. Вузенький провулок, уцілілий будинок. Гольт глянув на фасад. Різдво. Звідси він утік. Здавалось, відтоді минула ціла вічність.
Він повільно піднявся по сходах.
— Доктор Гольт? Він тут уже не живе. Росіяни призначили його директором фабрики. «Акціонерне товариство «Шпремберг»… В Мекленберзі…
Гольт пішов у передмістя.
Знайшов червоний цегляний будинок. Над брамою напис — «Акціонерне товариство «Шпремберг». Поряд дерев’яна дощечка з російськими літерами. Крізь браму Гольт побачив велике фабричне подвір’я. Він пройшов повз прохідну будку. Його окликнули. Це вартовий. Він однорукий, лівий порожній рукав підіткнутий. Важко дихаючи, Гольт прихилився до стіни. Потім пригнувся до віконця.
— Мені потрібний доктор Гольт.
Однорукий поправив його:
— Професор Гольт. Він тут. — Вартовий взявся за телефонну трубку і, не знімаючи її, запитав: — А хто ви такий?
«Ні, ні,— подумав Гольт, — тільки не повернення… блудного сина… тільки не це!» Приступ ознобу скував його думки.
— Я хочу… хочу… запитати… може, він… може, в нього… — він ніяк не міг закінчити фразу. — Може, йому що-небудь відомо про Гундель Тіс. Адреса її або…
— Гундель? — здивовано перепитав вартовий, зняв руку з телефону, підсунув до себе кілька зданих пропусків і почав переглядати їх, потім відкинув набік і буркнув: — Тоді я краще… — Він притиснув трубку до вуха плечем ампутованої руки і почав набирати номер. — Професор… В лабораторії? — Натиснув на вилку апарата і знову став набирати номер. — Пане професор, тут у мене… солдат із полону. Питає про адресу фрейлейн Тіс!
Але Гольт нічого цього вже не чув. Він не бачив, як вартовий кивнув головою, кинув трубку і, явно розгублений, вибіг з прохідної до воріт. Гольт стояв, прихилившись до стіни, і дивився на вулицю. Йому здавалось, що яскраве проміння призахідного сонця на тротуарі затанцювало і почало кружляти все швидше й швидше.