«Атомна бомба, Берлінська конференція, процес проти Герінга…» Гольт довгий час був одірваний від життя. Але земля продовжувала крутитися. Життя цупко тримало його, воно не відпускало його від себе, і хіба воно не розставляло йому знову пастку: познайомитися з новинами, визначити своє ставлення, переучуватись? Цього разу Гольт буде хитріший за життя. Більше ніхто не зловить його на гачок. Він норовливо відкопилив губи.
— Почекаємо, — заявив Гольт, — спершу треба придивитися. — Він відчув на собі допитливий погляд Мюллера; це похитнуло його впевненість.
— Сходіть якось на збори антифашистської молоді,— порадив так само привітно, як і раніше, Мюллер. — Придивіться до всього. Гундель може вас узяти з собою, або я скажу про це товаришу Шнайдерайту.
Надвечір того ж дня Гольт чекав на Гундель. В ящику з піском гралися діти. Вулицею з гуркотом проносились переповнені трамваї. Гольт, примруживши повіки, дивився на жовтогарячий диск сонця, оповитий імлою, там, понад горами, по той бік міста. Хтось підсів до нього на лавку.
Гольтові очі були засліплені сонячним промінням, але він упізнав Гундель. Вона сиділа поруч, в отому барвистому злинялому літньому платтячку, у якому він побачив її колись вперше. Волосся — каштанове, очі — карі. Дівчина ніби трохи виросла, руки в неї стали не такі худі, а плечі не такі вугласті, як раніше. Але посмішка, — так само як і вираз обличчя, — не змінилася. Та чи такою ж була ця жива, знову знайдена Гундель, що сиділа поряд з ним на лавці, як ота, інша, що жила в його спогадах? Він уважно роздивлявся обличчя Гундель. Під час хвороби це обличчя щовечора схилялося над ним, і він вивчив його до тонкощів, що навіть з заплющеними очима бачив перед собою кожну його рисочку: кілька малесеньких цяток ластовиння на переніссі, ямочки на щоках, коли вона усміхалася, — на правій більша, а на лівій менша, — або кучерики на скронях… Зараз, попри усю близькість, Гольтові здавалось, що це обличчя змінилося, стало майже чужим.
Гундель прийшла просто з фабрики, на якій працювала, з прядильної фабрики, де за завданням окупаційних властей виготовляли бавовняну пряжу. Вона жила тут, в індустріальному передмісті Менкеберг, в одній із жалюгідних мансард,
— Чого це ти так придивляєшся до мене? — запитала вона. Тримаючи в зубах чорну оксамитову стрічку, Гундель обома руками пригладила волосся на скронях, зібрала ззаду його докупи і, пов’язавши на голову стрічку, знов опустила. Скоса поглядаючи на Гольта, вона сказала:
— До тридцятого усім треба перефарбувати військову форму, про це писалося в газеті.
— Оце б тільки й клопоту! — відповів Гольт, та коли вона знову глянула на нього, швидко додав: — Гаразд, сьогодні я піду разом з тобою до твоєї антифашистської молоді. Ти задоволена?
— Не роби цього тільки задля мене! — сказала вона.
— Але ж я справді роблю це тільки задля тебе! У мене ще й від гітлерюгенду не спала оскома.
— Не смій так говорити! — вигукнула Гундель. — Адже ти чудово знаєш, що ми зовсім інші!
— Можливо, — відповів він. — Спершу ліворуч, потім праворуч, а я так швидко повертатися не вмію. — Він підвівся. — Давай трохи пройдемось. Професор радив мені прогулянки на свіжому повітрі.
Гундель йшла поряд з ним уздовж шосе. Вони звернули на дорогу, що звивалася поміж садами і поступово піднімалась угору. Відкривався вид на долину, на місто, оповите імлою, на море будинків, море руїн. Гольт зупинився. Так само перед його очима лежали колись Гельзенкірхен, Ессен, Ваттеншейд; та ж сама картина, бракувало тільки рудопідйомних башт.
Гундель нарешті порушила мовчанку:
— Ти став зовсім іншим, ніж був колись.
Гольт ішов далі.
— Не думаю.
Дорога зміїлася через рідкий лісок, серед чагарників і сосон. Гольт знайшов на узліссі суху місцину. Вони сіли.
— Ти помиляєшся, — Гольт окреслив рукою в повітрі коло. — Світ став інший. — Він випростав ноги і ліг горілиць на траву, проводжаючи поглядом табунець перелітних птахів. — Мене підхопила течія, а зараз ніби викинуло на берег у якомусь чужому краю.
— Але ж, навіть опинившись у зовсім чужому краю, — відказала Гундель, — людина встає і роздивляється навколо!
Він трохи підвівся і оглядівся навкруги. Поміж кущів Гольт побачив шматки іржавого заліза — рештки спаленого грузовика, а на узліссі — кілька березових хрестів з надітими на них сталевими касками.
— Все, що я вважав світом колись, — лише міраж, ілюзія; все нині лежить у руїнах. А те, що діється навколо зараз і що називається світом, мене взагалі не обходить.