Гундель задумливо обривала пелюстки якоїсь квітки, що її вона несвідомо зірвала.
— Коли б усі думали так, як ти, в нашому місті і досі не було б води, газу, світла, не їздили б трамваї і не випікали б хліб.
— Вірно, — погодився він. — Всього цього я не вмію робити. Я нездатний відремонтувати водопровід, і хліба теж не можу спекти. — Він устав і зняв кілька реп’яхів із штанів. — Бачиш, я просто зайва, некорисна людина. Тільки і вмію, що стріляти та вистукувати морзянку. Нічому іншому мене за все моє життя не навчили. — Гольт засунув руки в кишені штанів і знов задивився на вогненний сонячний диск, що вже торкався верхівки пагорба по той бік міста й сліпив очі.— У таборі для військовополонених, — промовив він, — ми боялися, щоб нас не передали французам, — ходили чутки, ніби вони всіх заганяють в Іноземний легіон. — Коли Гундель вставала, він простягнув їй руку й допоміг. — Швець шевство знай, а до кравецтва зась, — сказав Гольт. — Хоча Іноземний легіон був би, власне, логічним наслідком.
Він усе ще тримав Гундель за руку. І по тому, як вона підвела голову й глянула на нього, серйозно й безпорадно, він начебто впізнав нарешті Гундель, якою вона була рік тому. На ній було навіть те ж саме плаття.
— Я думав, що ти мене забула, — прошепотів він.
— Забула!.. — вигукнула дівчина.
Гольт обхопив обома руками її волосся і легенько відхилив назад голову.
— Я гадав, що ти вже не та, — додав він.
Гундель заплющила очі. Його губи торкнулися її губів.
— Але це ти, справді ти!
— Не говори ніколи більше, — благально мовила вона, — про Іноземний легіон…
— У мене нікого немає. У мене є тільки ти!
Гундель обняла його за шию.
— Ти повинен взяти себе в руки. Я боюсь за тебе!
Гольт поцілував її, губи — такі ж, як і тоді.
Вони рушили дорогою вниз. На місто в долині, наче завіса, опускалися сутінки, а сюди, нагору, з небосхилу ще лилося оранжеве проміння сонця. Гундель і досі тримала в руці общипану квітку.
— Дивно, як могла вирости така квітка! — промовила вона, викидаючи нарешті стеблину.
Гольт не відповів. Він узяв Гундель під руку, п’яніючи від її поверненої близькості.
— Ходімо, — запропонував він, — посидимо де-небудь у кафе!
— Ой, ні! — заперечила Гундель. — Я просто не можу залишитись! Горст Шнайдерайт чекає мене! — І вона прискорила ходу.
Наче в воду опущений ішов Гольт услід за нею. Сутінки густішали. Було холодно. Його морозило.
Серед штабелів обвугленого будівельного матеріалу і велетенських куп горілого сміття стояв барак з забитими картоном вікнами. Всередині, при світлі свічок, на стільцях і грубих дерев’яних лавах сиділо десятків зо два молодих людей. Серед них не було жодного, хто б не знав Гундель, хто б не подав їй руки. Гольт сів осторонь на один із стільців.
Якийсь худорлявий юнак, з ампутованою правою ногою, на великих милицях рушив через усю кімнату до Гольта. Йому було років двадцять або трохи більше, давно не стрижене русяве волосся безладно спадало на чоло. Неправильні риси обличчя, світлі, глибоко посаджені очі, що близько сходилися на переніссі, і відстобурчене ліве ухо. Вдягнений він був у зношену і вже перефарбовану військову форму.
— Гофман! — відрекомендувався юнак.
Оскільки ж Гольт, збентежений і розгублений, сидів як укопаний, той грубим голосом продовжував:
— Правда, я був усього лише обер-п’яницею, але ти можеш спокійно назвати мені своє ім’я!
Гундель поспіхом підійшла до них, а за нею й інші юнаки та дівчата, Гольт побачив поруч себе чужі обличчя. Гофман зручніше сперся на праву милицю, а лівою показав на Гольта:
— Коли ми тобі не до вподоби, — проговорив він так само грубо, — то пошукай собі десь краще товариство!
Гольт підвівся. Аж тут розчинилися двері. Всі повернули голови в той бік.
До барака ввійшов високий на зріст, кремезний юнак. Він зупинився біля входу в ледь освітлене пломенем свічки приміщення, кинув допитливий погляд на присутніх. Потім, не обертаючись, ногою зачинив за собою двері. В тому, як він басом запитав: «Що трапилось?», як став перед Гольтом і Гундель, вирізняючись з-поміж усіх своїм зростом, було стільки рішучості й сили, що Гольта охопило почуття загрози і насильства.
І без чиїхось пояснень він уже знав напевно, що це Горст Шнайдерайт, муляр Шнайдерайт. Гольт чув, як той заговорив до Гундель, і його вразили несподівано м’які нотки Шнайде-райтового голосу: