— Добре, що ти прийшла, я чекав тебе біля фабрики і вже гадав, що не прийдеш.
Гофман знов показав милицею на Гольта.
— Новачок. Дуже поважний пан, не хоче навіть назвати нам свого імені.— І, звертаючись до присутніх: — Ми, бачте, всі йому не сподобалися!
Але Шнайдерайт обірвав його:
— Припини, чуєш? — І повернувся до Гольта.
Якусь мить вони дивилися один на одного. Шнайдерайту минув двадцять один рік. У нього було чорне волосся. На переніссі худорлявого, різко окресленого обличчя, що здавалося ще смуглявішим від синювато-чорної щетини, зрослися брови. Чоло йому перерізало кілька зморшок. Він мав звичку трохи задерикувато піднімати підборіддя. Гольт і Шнайдерайт відчули: їм — не по дорозі.
Останніх чотири роки Шнайдерайт просидів за тюремними гратами. Його батька, робітника-металіста, в кінці літа 1941 року засудили до смерті і стратили. Батько й син після 22 червня 1941 року організували саботаж на одному з воєнних заводів. Зараз Шнайдерайт жив у матері, яку з в’язниці також визволили частини Радянської Армії.
— Це Вернер Гольт, — сказала Гундель.
Шнайдерайт мовчки й недбало простягнув йому руку.
Юнаки та дівчата порозходилися на свої місця. Гольт знову сів. В бараці стояв гамір. Він побачив, що Шнайдерайт на вилозі піджака також носив отой значок — червоний трикутник, помітив, як він одвів убік Гундель, узяв її під руку і, схилившись над нею, щось розповідав. Потім Гундель ствердно захитала головою й усміхнулась йому. Тієї ж миті Гольта оповила могутня хвиля розчарування.
Запала тиша; усі посідали навколо Шнайдерайта, а той витяг кілька списаних аркушів і почав говорити. До Гольта долітали лише окремі слова, багато з яких він не розумів. Йшлося про завдання молодіжних комітетів, про те, що ніхто не може стояти осторонь, що всі повинні роз’яснювати молоді грабіжницький характер фашистської війни, розповідати про фінансових магнатів, про згубні наслідки расової ненависті, про демократію, ще і ще раз про демократію. І: «Найважливіше зараз — робітнича солідарність!» Гольт дивився на полум’я свічки, ніби заціпенівши від розчарування; все це здавалося йому чужим. Нарешті він зібрався з силою, встав і вийшов з барака.
Робочий день на заводі часто тривав десять, а то й чотирнадцять годин. Після цього для професора Гольта і його колег подавалася спільна вечеря, так само як і для Гольта та Гундель, якщо вона проводила вечір на заводі. Фрау Томас, колишня заводська прибиральниця, вела господарство професора і накривала стіл у кімнаті для нарад. Сьогодні вона, як завжди, відмовилася сісти разом з усіма вечеряти. «Що вже не годиться, то не годиться!» Зате фрау Томас охоче розповідала різні історії про зломи, вбивства з метою пограбування або, принаймні, про спекулянтів і контрабандистів.
— Стефан з котельної,— адже ви його знаєте? — запитувала вона, ставлячи на стіл миску смаженої картоплі.— їздив він міняти аж у Ангальт, а тут на вокзалі у нього все й відібрали.
— Дуже прикро! — промовив доктор Гаген, якого фрау Томас мала за одного з найвдячніших слухачів.
Мюллер розлютився:
— Куркулі вже скоро не знатимуть, що їм робити з постільною білизною, радіоприймачами та швейними машинами!
Гольт пожадливо проковтнув свою порцію, а потому байдуже почав розглядати присутніх. Гундель не прийшла. Вона залишилася з своєю групою в бараці. Всі інші були йому чужі: батько, Мюллер, доктор Гаген, хімік і доктор Бернгард — технолог з лисою головою і видовженим обличчям, — може, трохи менше від них тільки новачок Бльом. Доктор Бернгард, як завжди, бурчав.
— Ви сказали сировина? — перепитав він когось сердито. — Щодо мене, то я знаю лише про нестачу сировини. — Не минало жодної вечері, щоб він кілька разів голосно й буркотливо не сказав: «Панове, я передрікаю вам неминучий крах! Нам ні від кого і нічого сподіватись, а найменше від росіян. Як відомо, у голоти безліч і своїх турбот».
Гольт закурив. Які великі сірі очі у доктора Бернгарда! А як він шкірить міцні жовті зуби, коли говорить щось Мюллерові! Та Мюллер його зовсім не слухав. Зручно вмостившись у кріслі і тримаючи в зубах недопалок сигари, Мюллер розмовляв з доктором Гагеном.
— Мене ви не переконаєте, — говорив він, — ось уже років тридцять, як у тутешніх гірських річках немає харіуса, а у Вейсенгрунді його ніколи й не було. Вейсенгрунд — це район форелі, я там спіймав кілька непоганих рибин на нахлист!
Хіміка, смаглявого чоловіка, схожого на жителя півдня, ця розмова явно цікавила, але Мюллер глянув на годинника, встав і вийшов.