— Гольт! — вигукнув він. — Вернер, хлопчику! Живий! Який я радий!
Гольтові аж дух забило від несподіваної зустрічі: та це ж Готтескнехт!
— Пане вахмістр…
Готтескнехт обійняв його за плечі.
— На щастя, з вахмістром уже покінчено. Я Готтескнехт, скромно і просто — Клеменс Готтескнехт! — Знявши руки з плечей Гольта, він засунув правицю за борт піджака поміж двома гудзиками. — А що з іншими, Гольт? Де Гомулка, Вольцов, Феттер? Та про це ви розповісте мені докладно. Сподіваюсь, із здоров’ям у вас все гаразд? — запитав він занепокоєно. — Це завжди найважливіше! — Готтескнехт аж сяяв.
З
Дивні то були школярі, що зібралися в одній з кімнат першого поверху, яка мала стати їхнім класом: дванадцять колишніх учасників війни, дорослих чоловіків, усі старші за Гольта. Один з них викликав у нього якесь дивне змішане почуття: Гофман, отой з ампутованою ногою, на милицях. Нестрижене волосся звисало йому на чоло, він палив тонку смердючу сигару.
— Я хоч і був тільки обер-п’яницею, — сказав він голосно, — але як умістити свої кістки за оці дитячі парти, залишається для мене загадкою.
Усі поводилися стримано. Один до одного зверталися по-різному, хто на «ти», а хто ще на «ви». Гофман говорив «ти» кожному.
— Ей ти, франт, — вигукнув він, показуючи милицею на одного з товаришів по школі,— як тебе звуть?
Той, до кого Гофман звертався, був одягнений набагато краще за інших — на ньому була піджачна пара і сорочка з краваткою. Красива голова і випещені руки, старанно виголене обличчя — напудрене. У відповідь на слова Гофмана молодик ледве скривився, демонстративно вклонився вбік решти товаришів і назвав своє прізвище:
— Аренс, Егон Аренс.
— У цього красеня, — вигукнув Гофман, — у цього чарівного Егона, мабуть, надто витончена натура, щоб піти зі мною пошукати підходящих столів!
— Але ж, будь ласка! — з готовністю озвався Аренс, — я в цьому також зацікавлений! — І він разом з Гофманом вийшов.
У Гольтового сусіда по надто малій парті одне око було зав’язане чорною пов’язкою, а обличчя спотворене шрамами. Він відрекомендувався Гольту:
— Букк, немає одного ока, а також поранення мозку, але незначне, тільки й того, що іноді не володію собою.
Повернувся Гофман. Десь у підвалі він знайшов столи і стільці. Недовго думаючи, хлопці повиставляли парти в коридор, а з підвалу почали переносити столи і стільці. В коридорі збиралося усе більше й більше цікавих, учнів з інших класів, поки не прийшов швейцар і всіх не розігнав:
— Припиніть негайно! Цього робити не дозволяється!
Гофман погрозливо загримотів милицями і назвав швейцара «сищиком»:
— Заткни пельку, сищик! Столи — це якраз те, що нам необхідно!
Човгаючи фетровими черевиками, до них підійшов Еберсбах з кривою люлькою в зубах і швидко владнав суперечку.
— Ну й дивак же ти! — сказав він швейцарові.— Будь вдячний, чоловіче, що вони роблять твою роботу! — Він допитливо потягнув носом повітря, вийняв з рота люльку і повернув голову до Гофмана. Гофман, тримаючи в роті тонку чорну сигару, повис на милицях. — Ну й гидке ж зілля ви палите! — зауважив Еберсбах.
— Коли тобі не подобається моя сигара, то йшов би собі кудись в інше місце.
Еберсбах похитав головою і схвально кивнув.
— Але гляди, щоб тебе не застукав Готтескнехт, — застеріг він. — Він цього не любить, для нього ми всі не досить вимуштрувані на прусський манір!
Гольт знову сів поряд з однооким Букком. Позад них сидів Аренс, до якого вже пристало прізвисько «Красунчик Егон». Він заговорив до Гольта. Його очі дивилися холодно й іронічно, а мова лилася спокійно і тихо. Він був сином одного з меблевих фабрикантів і мав намір вивчати медицину. А фабрика згодом мала перейти до його старшого брата.
— Звичайно, якщо тільки всі підприємства не націоналізують, — сказав Аренс. — У мого старого тепер повна голова клопоту!
Між іншим, прізвище професора Гольта він знав, — фабрика Аренса поставляла столи і стелажі для його особистої лабораторії.
— То ви син професора Гольта! — з явною повагою промовив Аренс. Розмовляючи, він підпирав голову лівою рукою. — Нам слід триматися разом. Було б чудово, коли б ви якось завітали до мене!